Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Хлопці схопилися і, скупчившись біля води, дивилися в далечінь.
— Байдаки і є. Один… два… три. Це останні Ничипоренкові.
— Але чому ж вони так стирчать над водою, наче пливуть порожні?
Байдаки йшли на веслах, і весла здіймалися рівно й плавно, як крила водяного птаха. Коли байдаки наблизилися до берега, на першому з них підвівся на весь ріст отаман і крикнув, махаючи шапкою:
— Біда, панове! Жолкевський перехопив нас біля Канева. Забрав борошно, крупи, сало!.. Все!.. Порожні втекли! А один байдак так у них і залишився!
— Ах, вони чортові сини!.. — заревли козаки.
— Ах, вони сволота нещасна!..
І далеко за Дніпром відгукнулася луна:
— A-a-a!..
Мирні гравці наче сказилися. Замайоріли в повітрі шаблі та кулаки. Вигуки, лайка, прокльони.
— Бий панів! — котилося бepeгом.
— Бий!!!
— Кишки підсмажити!
— На осиках повісити!
Як з-під землі, набралося з двісті козаків. І всі вони кричали, лаялися, загрожували шаблями та кулаками.
Тоді засмаглий козак спокійно підійшов до Танцюри і підніс йому здоровенну дулю:
— Ось тобі, стерво, турецький похід.
Буйний натовп, ревучи, сунув до майдану, де збиралася рада.
— А подайте сюди довбиша!
— Тягніть його за комір!
— Бий на раду! — гриміли голоси.
— Довбиша! Довбиша давай!
— До чорта довбиша! Давай литаври!
Біля самого майдану натовп натрапив на танцюристів, що шпарко віддирали гопака. Танцюристи здивовано спинилися, важко переводячи дихання, і бурхливий натовп змив їх, увібрав у себе й потягнув за собою, як весняна повідь, що прорвало греблю і несе з собою уламки своїх кайданів.
Хтось уже тягнув за комір довбиша. Хтось ставив на землю литаври — два срібні казани на трьох ніжках з натягнутою на них барабанною шкірою.
І ніхто не помітив, що назустріч суне інший бурхливий натовп за проводом кобзаря та Якова Бородавки.
— Давай довбешки, чортів сину, бо втопимо в Дніпрі, як собаку! — волали вони.
— Давай довбешки!
Тремтячий довбиш витягнув з-за пазухи довбешки й кинув бурхливій юрбі, а сам пірнув убік, рятуючи собі життя. Сотні рук потяглися до них.
І вдарили литаври, скликаючи військо Запорозьке на велику чорну раду.
Свиридович сидів у своїй хаті, нетерпляче позираючи на клепсидри. Справа загаювалася. На столі лежала готова шапка і ознака його гідності — облямована сріблом мала булава. Про всяк випадок надів він під сорочку кольчугу й засунув за пояс кинджал.
Почувши литаври, військовий осавул налив собі повний келих горілки, перехилив його у горло, взяв шапку, булаву і пішов до Сагайдачного.
Біля порога чекали на нього кобзарі.
— Ну що? — спитав Свиридович, нервово покусуючи вус.
— Усе гаразд, пане осавуле, — низько вклонився дід Онопрій. — Ревуть, як бугаї. Вимагають походу на Каффу.
— Ну, а як у вас? — звернувся він до інших.
— Та й ми їх здорово підкрутили. Всім казали, що татари знов спустошили Полтавщину і погнали в неволю ясир.
— Ще й Січ збираються зруйнувати та вирізати до ноги.
— Чуєш, батьку, як гудуть? Наче море в негоду. Іди собі з богом на готовеньке, — задоволено гомоніли вони.
— Ну, спасибі вам, божі люди, за добре діло. Ось вам за роботу.
І Свиридович кинув у шапку діда Онопрія жменьку монет, де блищало і дрібне срібло, і золоті флорини, і дукати, і навіть єгипетські гасене.
Дід Онопрій похитав сивою головою і простяг шапку осавулові.
— Ні, батьку! Не треба. Ми це робили від чистого серця, ну й для порятунку душі. Візьми свої гроші.
— Бери, бери, — всміхнувся Свиридович. — А коли не хочете заробленого, — віддайте на шпиталь свій у Києві.
— Добре. Віддамо, — низько вклонився дід Онопрій. І, спираючись на плече поводиря, пошкандибав з хати.
— Ідіть на раду та підсипайте жару, де мокре горить, — кинув Свиридович. — Треба цю справу завершити. Визволяйте бідних невільників!
І швидким кроком пішов до гетьмана.
Майдан кипів. Пробили один раз дроб, і з усіх боків посунули на майдан козаки, хто напівголий із бронзовим м'язистим тілом, покусаним до крові комарами, хто в розкішному жупані, облямованому соболем, хто в домотканій сорочці, а хто в лахмітті, але з коштовною золотою шаблею при боці. Але геть усі були у волохатих чорних баранячих шапках із верхом червоним, як степовий мак, у широких штанях, напущених низько на чоботи або просто на босі ноги.
— Що таке? Що трапилося? — лунали запитання.
— Чого б'ють на раду?
— Коронний гетьман захопив байдаки!
— Татари напали на Полтавщину!