Людолови Том 1

— А мало нашого брата пани з світу зживають?

— Так він мені замість рідного батька був. Він мене на Січ сиріткою привіз. Та я за нього сотні татар шкуру спущу.

— Он як! Ах ти, панський попихачу!

Вчорашні друзі міряли один одного очима, збираючись пустити в діло кулаки.

А Барабашеві прихильники вже хапалися за шаблі.

Прихильники морського походу й собі стали дибки. Ось-ось зчиниться бійка.

— Пане гетьмане! Пане гетьмане! Чого ж ви мовчите? — кинувся до Сагайдачного Свиридович.

— Не лізь, баніте! Сам знаю! — гримнув на нього Сагайдачний і підніс булаву.

Але козацтво не помічало умовного знаку. Вони наскакували один на одного, червоні, спітнілі, розлючені.

— За мовчіть, бісові діти! — гримнув Сагайдачний своїм громовим голосом, який було чути навіть у бою, серед гуркоту гармат і брязкоту шабель.

Найближчі обернулися і помітили підведену булаву, що блищала на сонці різнокольоровими іскрами. Наче хвиля тиші пройшла натовпом, змиваючи рев і відносячи його далеко-далеко…

Забувши свою лють, тисячі облич повернулися до помосту.

— Панове! — владно і бучно прокотилося над юрбою. — Бачу я, що поділилися ви на два табори: одні бажають бити панів, а інші — турків та татар шарпати, визволяти невільників.

— Так, батьку, так!

— Вірно!

— Але ж одне одному не завадить. Вистачить славного війська Запорозького на обидва походи. І на Січі залишимо надійну залогу на той випадок, коли б посунула до нас ногайська орда або той-таки гетьман коронний. Соромно козакам боятися одної тисячі миршавеньких панків, коли в нас он скільки сили! — гордовито й невимушено майнув він булавою над майданом.

— Оце здорово! Що ми — баби? — тремтіти перед ворогом! — вирвалося в якогось козарлюги в оксамитовому жупані на голому тілі.

— Ну й батько ж! Хитрий, як лис!

— Тихше, панове! Тра дослухати.

— Слід нам пошарпати Каффу, — казав далі Сагайдачний, відчуваючи ту відмінну тишу, коли промовець вбирає в себе всі погляди і юрба не сміє дихнути, щоб не пропустити жодного слова. — Каффа — це місце кляте, де земля не родить, бо солона вода від наших сліз, де щодня продають бакани-крамарі наших братів за море і зсипають у скрині зароблене на них золото. А тим кривавим золотом виповнена Каффа, як море — водою. І тепер сидять ті крамарі, як павуки серед свого павутиння, чекаючи на нову поживу: женуть ногайці на продаж наших близьких кревних братів, а вони потирають собі руки і підраховують майбутні бариші. А буде їм замість зиску…

— Дуля! — вигукнув із натовпу якийсь нетяга, розпливаючись широко усмішкою

— Авжеж, синку, дуля. Вернемося з походу тижнів за шість-вісім і весело й бадьоро, як годиться звитяжцям, ударимо на панів. А тим часом настане осінь, холоди, дощі… Не люблять холоду пани. Розійдуться вони по замках та фільварках грітися біля груб та камінів, а жовніри порозбігаються, бо їм уже два роки не плачено. Візьмемо їх голіруч. Така моя думка. А тепер поміркуйте самі, панове, як і що нам робити, — закінчив Сагайдачний, опускаючи булаву.