Піти й не повернутися

— От чорт! — вилаявся Антон, дослухаючись до недалеких, на узліску, голосів поліцейських, — ще чого доброго кинуться по слідах. Зоська все затискувала долонею рану, важко дихала, і він схопив її за руку.

— Як? Терпіти можеш Вона щось сказала, але він не почув і поволік її через соснову гущавину далі від узліску, углиб цього молодого сосняка, поки його не оточили поліцаї. Оточать, тоді знову пробивайся, що може скінчитися новою кров'ю або загибеллю обох.

Якось несподівано швидко сосняк закінчився, вони вибігли на рідкий узлісок, і Антон спинився, щоб передихнути. Зоська відразу впала на присипаний снігом мох, а він спершу оглядівся. Попереду було невелике снігове поле, віддалік темніла смуга нового узліску. Роздивитися його здалеку було важко — густо сипав сніг. Але сніг тепер може бути доречний, подумав Антон, він сховає сліди, укриє імлою, дасть змогу втекти від погоні. Трохи віддихавшись, Антон обернувся до Зоськи, яка, схиливши голову, боком лежала поміж сосонок.

— Ну, ти як Вона не відповіла, тільки, зціпивши зуби, тихо стогнала. Плече її плюшевого сачка було в крові, хустка з правого боку теж промокла, загусла пляма крові, на яку налипали сніжинки. Антон приставив до сухого сучка гвинтівку і рішуче розхристав свій кожушок. Висмикнувши з-під світера поділ спідньої сорочки, відірвав од неї неширокий шмат і присів перед Зоською.

— Ану дай!

Здається, дівчині все ж пощастило — куля трохи зачепила голову, а коли б пройшла глибше, то перев'язка вже не знадобилася б. З рани усе ще текла кров, Антон морщився, накладаючи відірваний шмат сорочки на заліплене снігом і кров'ю волосся, сяк-так зав'язав кінці. Зоська, дуже бліда, тихенько стогнала, її праве око, брова і навіть щока запливли м'якою пухлиною, що синіла. Перев'язуючи її, Антона весь час охоплювало якесь дивне, непідвладне йому почуття, змішане із жалістю і майже нездоланною фізичною гидливістю.

— Нічого! — втішив він, закінчивши перев'язку. — Головне - ноги цілі! Куди-небудь дійдемо.

Вона сама обережно пов'язала поверх свою хустку, після чого її голова стала незграбно-великою. З Антоном вона не розмовляла, видно, ледь тамувала біль, і він не набридав їй розпитуванням. Антон більше дослухався до невиразних звуків лісу та одноманітного шуму сосен, тривожно ловлячи голоси поліцаїв. Але ті, мабуть, відстали, ліс був спокійний, рівно шурхотів сніг по кожушку на плечах.

— Як, іти можеш Замість відповіді Зоська спробувала підвестися, і він подав їй руку, допоміг стати на ноги.

З короткими зупинками вони перейшли поле і вперлися в нову стіну сосняка, що робила тут плавний вигин-поворот. Як тільки вони почали оминати цей поворот, Зоська раптом зупинилася, зігнулася низько й Антон, оглянувшись, зрозумів: вона починала блювати. Поки вона судомно здригалася, він розгублено стояв навпроти, думаючи, що коли б не довелося нести її на плечах. Але не довелося, Зоська поступово стихла, випросталася, і вони пішли далі. Щоправда, вона увесь час відставала, змушуючи Антона уповільнювати свою ходу, йшла немов п'яна, спотикаючись, готова на кожному кроці впасти. Руку не забирала від голови, дивилася весь час собі під ноги, відставала, й Антон терпляче чекав її під час зупинок, поки вона наздожене його. Мабуть, їй би слід відпочити, але він намагався відійти якомога далі від залізниці, а потім… Але він і сам до пуття не знав, що буде потім.