Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Поминувши сосняк, вони довго брели по голій сніговій рівнині не знати куди. Антон давно уже не впізнавав місцевість, мабуть, він тут ніколи не був і йшов абикуди. Сніг все падав. Сніговій сік із обох боків, і він гадав, що напрямок у нього правильний. Видимість довкола була погана, а серед рівного поля й зовсім не стало нічого видно — в густій білій імлі лише мелькали, стрибали, летіли сніжинки. Та ось недалеко, обіч від його напрямку, щось засіріло тьмяною круглястою плямою — здавалося, стіжок чи, може, скирта соломи. Але потім Антон догадався, що це одиноке дерево у полі. Подумавши, що час уже й відпочити, він попрямував до цього дерева, трохи пройшовши, крізь стінку сніговію побачив здалеку і друге високе дерево, а за ним ряд дерев нижчих, тіні будівель, солом'яний дах із димарем. Здається, вони потрапили до села. Село зараз було їм доречним, у ньому, мабуть, доведеться залишити Зоську. Але ж — якби вночі. Вдень з'являтися в незнайомому селі — завжди великий риск, тим більше під носом у німців.
Широко ступаючи в неглибокому снігу, Антон підійшов до дерева і зупинився. Це була стара розкішна груша дичка з цілою хмарою колючого суччя, що розкинулося на межі двох земельних наділів.
Під грушею напівзаметена снігом громадилася велика купа каміння, зібраного з поля. Коли сісти нижче, то за камінням можна було сховатися од вітру і стороннього ока, іншого притулку поблизу ніде не було видно.
— Он село, бачиш? — кивнув Антон Зосьці, коли та наблизилася до груші.
— Княжевидці, — якимось не своїм голосом тихо сказала Зоська. Антон уважно глянув на неї і здогадався: змінився голос від пухлини, що перекосила весь правий бік її обличчя.
— Що, знайоме село?
— Знайоме. Влітку тут у подружки була.
— От і добре. Є де притулитися. Стемніє — підемо. А поки що сідай, треба зачекати.
Він вивернув із-під снігу великий плоский камінь скраю купи, і Зоська охоче опустилася на нього, знову скривилася, наче від зубного болю, поклала голову лівою щокою на долоні.
— Ляснуло твоє завдання;— сказав Антон, сідаючи на інший камінь поруч. — І. моє теж. Що робити?..
Тихо стогнучи, Зоська мовчала, і він, повернувши затвор, глянув у магазинну коробку гвинтівки. Там було всього два патрони і порожня гільза в патроннику. Гільзу Антон викинув на сніг, патрони глибше утопив у коробку. Два патрони, звісно, мало, майже нічого, хіба що на критичний випадок. Добре все-таки, що роздобув гвинтівку. Щоправда, сам мало не потрапив поліцаям до рук, але гвинтівку підхопив. Шкода, не встиг помацати в Салєя кишені, мабуть, там знайшов би якихось зо дві обойми. І так ледве добіг до сосняка. В усякому разі з гвинтівкою вже можна буде повернутися до загону, от тільки, що він скаже в загоні про свою триденну відсутність Чорт, як недобре усе склалося!
І треба ж було йому вибрати такий невдалий момент. Почекати б пару днів у таборі й дізнатися про те, що сталося під Сталінградом. Але ж хто міг думати, що справи у Сталінграді обернуться так несподівано і саме в такий час? Та й Зоську ніколи раніше не посилали у Скідель, як можна було втрачати таку слушну нагоду Ех, Зосько, ЗоськоІ Це вона по-дурному поламала всі його плани й ледве не загубила його і себе теж… А може, вона врятувала себе і його? — раптом подумав Антон. Якщо мати на увазі Сталінград, то дійсно утримала від останнього згубного кроку. Знала рівно стільки, скільки й він, а, бач, здогадалася… Що то значить жіноче відчуття! У нього ж такого відчуття не виявилося, і він ледве не потрапив до поліцейського мурашника в Скіделі. Тепер не важко уявити, чим би усе це скінчилося, коли б він приволікся до того ж Копицького. От і виходить, що Зоська була розумнішою за Антона і хоча не безпосередньо, але врятувала його.
Повернувшись за вітром, Антон терпляче сидів на камені, піднявши комір кожушка, гвинтівку поклав на коліна. В цій біганині, метушні та перестрілці він не помітив, скільки минуло часу, і думав, що незабаром почне вечоріти. Проте поки що було видно, все ще сипав сніг, і через якихось півверсти од груші видно було голі крони дерев і дахи хат у Княжевидцях. Треба ще зачекати. Він не відчував холоднечі, і коли б не вітер, то в кожушку йому загалом було терпимо серед цього сніговійного поля під грушею.
От як тільки Зоська?
— Вона де живе, подружка твоя? — Антон обернувся до Зоськи. — З якого кінця Зоська повільно підвела обсипану снігом голову і глянула на нього із стражденним виглядом на припухлому обличчі.