Після війни. Історія Європи від 1945 року

Ще одним важливим компонентом післявоєнної економічної революції стало збільшення продуктивності європейського робітника. У 1950‒1980 роки продуктивність праці в Західній Європі зросла втричі проти попередніх восьми років: ВВП за годину зростав навіть швидше, ніж ВВП на душу населення. Зважаючи на те, наскільки більше людей були зайняті, це означало істотне збільшення ефективності та — майже всюди — значне покращення трудових відносин. Це теж певною мірою було наслідком надолуження: політичні перевороти, масове безробіття, брак інвестицій і фізичне знищення попередніх тридцяти років після 1945 року поставили Європу на історично низький старт. Навіть без тогочасного інтересу до модернізації та покращених технологій економічні показники мали б дещо зрости.

Однак за лаштунками сталого зростання продуктивності відбувалася глибша, структурна зміна в природі праці. У 1945 році більша частина Європи все ще була доіндустріальною. Середземноморські країни, Скандинавія, Ірландія та Східна Європа все ще залишалися переважно сільськими та, за будь-якими мірками, відсталими. У 1950 році три з чотирьох дорослих, що мали роботу, в Югославії та Румунії були селянами. Кожен другий працівник в Іспанії, Португалії, Греції, Угорщині та Польщі був зайнятий у сільському господарстві; в Італії таких було 40%. Кожен третій працевлаштований австрієць працював на фермах; у Франції майже 30% працівників були залучені в тому чи іншому виді сільського господарства. Навіть у Західній Німеччині сільське господарство давало роботу 23% зайнятого населення. Тільки у Великій Британії, де таких було лише 5%, та меншою мірою в Бельгії (13%) індустріальна революція ХІХ століття створила по-справжньому постаграрне суспільство[232].

Упродовж наступних тридцяти років європейці масово залишали землю та їхали працювати в міста та містечка — найбільше ці зміни відбувалися в 1960-х роках. До 1977 року лише 16% працевлаштованих італійців залишалися в сільському господарстві. У північно-східному регіоні Емілія-Романья частка активного населення, залученого до аграрного сектору, стрімко впала: від 52% у 1951 році до лише 20% — у 1971-му. В Австрії цей показник зменшився до 12%, у Франції — до 9,7%, у Західній Німеччині — до 6,8%. Навіть в Іспанії в сільському господарстві в 1971 році працювало тільки 20%. У Бельгії (на рівні 3,3%) та Великій Британії (2,7%) фермери втрачали свою статистичну (якщо не політичну) значущість. Землеробство й виробництво молочних продуктів ставало ефективнішим і менш трудомістким — особливо в таких країнах, як Данія чи Нідерланди, де масло, сир і продукти зі свинини тепер були вигідним експортом й опорою національної економіки.