Після війни. Історія Європи від 1945 року

Сам лише занепад сільського господарства значною мірою пояснював зростання Європи, так само як за сто років до того перехід від села до міста та від поля до заводу супроводжував вихід Британії на вищу сходинку. Насправді те, що в Британії не було надлишку сільського населення, яке могло б перейти на низькооплачуване виробництво або сферу послуг, а отже, не відбувалося зростання ефективності за рахунок різкого виходу зі стану економічної відсталості, допомагає пояснити порівняно низькі показники зростання в Британії, які в ті роки постійно відставали від французьких чи італійських (або й румунських, якщо вже на те пішло). З тієї самої причини справи в Нідерландах у ті десятиліття йшли краще, ніж у сусідній Бельгії; перші виграли від «одноразового» переходу надлишкової сільської робочої сили в недорозвинені до того часу промислову галузь і сферу послуг.

Роль уряду та планування в європейському економічному диві оцінити складніше. У деяких країнах вона була зовсім незначною. «Нову» економіку Північної Італії, наприклад, здебільшого підживлювали тисячі маленьких фірм, які наймали на роботу членів родини, що часто також працювали на землі в сезон. Такі підприємства не потребували великих накладних витрат і капіталовкладень та сплачували мало податків, або ж і зовсім їх не платили. До 1971 року 80% робочої сили країни були працевлаштовані на підприємствах із менш ніж сотнею (а часто і значно менше) працівників. Крім того, що центральна влада Італії закривала очі на податкові, земельні, будівельні й інші порушення, неясно, що вона робила для підтримки економічних зусиль цих фірм.

Водночас держава відігравала провідну роль у фінансуванні масштабних змін, які були б недосяжні для окремих осіб чи приватного бізнесу: у Європі тривалий час бракувало фінансування за рахунок неурядових коштів, а приватні інвестиції з Америки надійшли на зміну Плану Маршалла та військовій допомозі лише наприкінці 1950-х. В Італії Південний фонд, який отримав велику позику від Світового банку, спершу інвестував в інфраструктуру й аграрні удосконалення: меліорацію землі, будівництво доріг, дренаж, мости тощо. Пізніше з його коштів почали фінансувати будівництво нових промислових заводів. Він також надавав підтримку — позики, гранти, податкові пільги — для приватних фірм, які хотіли вкладати гроші в Південь; фонд був інструментом, через який до 60% нових інвестицій державних холдингів спрямовувались на Південь; а впродовж десятиліття після 1957 року він створив дванадцять «зон зростання» та тридцять «осередків зростання», розкиданих по південній третині півострова.

Як і масштабні державні проєкти деінде, фонд був неефективним та значною мірою корумпованим. Більшість його можливостей спрямували на привілейовані прибережні регіони; більша частина промисловості, створена з його допомогою, була капіталомісткою і тому створювала мало робочих місць. Багато маленьких «незалежних» ферм, які з’явилися в регіоні внаслідок аграрної реформи, залишилися залежними від держави, через що італійське Меццоджорно перетворилося на щось на кшталт регіону на напівпостійній соціальній допомозі. Проте в цьому краї, який за життя одного тодішнього покоління сприймали не інакше як один із найжалюгідніших і найвідсталіших у Європі, до середини 1970-х років рівень споживання на душу населення на Півдні подвоївся, місцеві доходи зростали в середньому на 4% на рік, дитяча смертність удвічі зменшилась, і майже всюди з’явився електричний струм. Ураховуючи те, з якою швидкістю розвивалася промислова Північ (почасти, як ми побачимо, завдяки робітникам з Півдня), дивує не так те, що фонд не спромігся створити економічне диво південніше Рима, а насамперед те, що регіон узагалі зміг втриматися на плаву. За це треба віддати належне римській владі.