Після війни. Історія Європи від 1945 року

Отож «гуляш-комунізм», який виник у результаті, створив умови для стабільності в Угорщині; а пам’ять про угорські події забезпечила стабільність у решті країн Радянського блоку, принаймні на десятиліття. Але це мало свою ціну. Для більшості людей, які жили за комунізму, режим «соціалізму» втратив будь-яку радикальну, прогресивну, утопічну перспективу, а водночас — і частину привабливості, яку він мав, особливо для молоді, ще на початку 1950-х років. Тепер це був лише спосіб життя, який треба було терпіти. Це не означало, що це не може тривати довго: мало хто після 1956 року очікував швидкий кінець радянської системи влади. Навпаки, щодо цього більше оптимізму відчувалося до подій того року. Але після листопада 1956 року комуністичні держави Східної Європи, як і сам Радянський Союз, почали занурюватись у багатолітній морок застою, корупції та цинізму.

Совєтам так само довелося за це заплатити: у багатьох аспектах 1956 рік означав поразку й занепад революційного міфу, так успішно виплеканого Леніним і його наступниками. Багато років по тому, 11 листопада 1992-го, Борис Єльцин змушений був визнати в промові перед угорським парламентом: «Трагедія 1956 року… назавжди залишиться незмивною плямою радянського режиму». Але це було ніщо проти ціни, яку вони змусили заплатити своїх жертв. Через тридцять три роки, 16 червня 1989 року, у Будапешті, який святкував свій перехід до свободи, сотні тисяч угорців узяли участь ще в одному символічному перепохованні — цього разу Імре Надя та його прибічників. З-поміж інших на могилі Надя виступив молодий Віктор Орбан, майбутній прем’єр-міністр країни. «Безпосереднім наслідком кривавого придушення Революції, — сказав він, звертаючись до натовпу, — стало те, що ми мали взяти на себе тягар неспроможності й спробувати вирватися з азіатської безвиході, у яку нас запроторили. Угорська соціалістична робітнича партія справді вкрала в 1956 році майбутнє сучасної молоді».