Після війни. Історія Європи від 1945 року

Деякі західні спостерігачі намагалися виправдати радянську інтервенцію чи принаймні пояснити її офіційною комуністичною версією про те, що Імре Надь очолив контрреволюцію (чи був до неї причетним): Сартр показово наполягав, що угорське повстання мало «правий ухил». Та хай які були мотиви повстанців у Будапешті та в інших місцях (а вони були набагато різноманітніші, ніж тоді здавалося), на закордонних спостерігачів більше враження справив не угорський заколот, а його придушення Радянським Союзом. Відтепер комунізм назавжди став асоціюватися із гнобленням, а не революцією. Упродовж сорока років західна лівиця дивилася на Росію, пробачаючи насильство більшовиків і навіть захоплюючись ним як ціною революційної самовпевненості та перебігом Історії. Москва була улесливим дзеркалом їхніх політичних ілюзій. У листопаді 1956 року дзеркало розлетілося на друзки.

У записці, датованій 8 вересня 1957 року, угорський письменник Іштван Бібо зауважив, що, «придушивши Угорську революцію, СРСР завдав потужного, можливо, смертельного удару по рухах “попутників” (за мир, жінок, молодь, студентів, інтелектуалів тощо), які живили комунізм». Його спостереження виявилося доволі проникливим. Позбавлений магнетичного алюру сталінського терору та поставши в Будапешті в усій своїй броньованій посередності, радянський комунізм втратив свої чари для більшості західних прихильників і симпатиків. Щоб утекти від «смороду сталінізму», колишні комуністи на кшталт французького поета Клода Роя повернули «ніздрі до інших горизонтів». Після 1956 року секретів Історії вже шукали не на сірих фабриках і недолугих колгоспах народних демократій, а на інших, більш екзотичних просторах. Жменька невиправних апологетів ленінізму, кількість яких дедалі зменшувалась, трималася за минуле; але від Берліна до Парижа нове покоління західних прогресистів шукало приклад і розраду взагалі за межами Європи, у прагненнях та потрясіннях тих країв, які тоді ще не називали «третім світом».

У Східній Європі ілюзії також зазнали краху. Як повідомляв 31 жовтня британський дипломат у Будапешті на піку першої хвилі боїв, «це майже диво, що угорці змогли вистояти та відбити цей диявольський натиск. Цього їм не забудуть і не пробачать». Але не лише угорці взяли мову радянських танків близько до серця. Румунські студенти вийшли на демонстрації на підтримку угорських сусідів; східнонімецьких інтелектуалів заарештовували та судили за критику дій Радянського Союзу; в СРСР саме події 1956 року зірвали полуду з очей до того часу відданих комуністів, на кшталт молодого Леоніда Плюща. З уламків Будапешта народилося нове покоління дисидентів-інтелектуалів, людей на кшталт Паула Ґоми в Румунії чи Вольфґанґа Гаріха в НДР.