Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Пола ствердно кивнула головою, потім квапливо додала:
— Ні, не зовсім так. Ви ж самі знаєте, що я не хочу держати вас на відстані… дуже великій принаймні. Я говорю про Діка, бо він не йде мені з думки. Зважте самі— дванадцять років я не думала ні про кого більше. Я говорю про нього тому… ну, просто тому, що думаю про нього. Поміркуйте самі, що виходить. Ви чините зневагу над ідеальним подружжям.
— Я знаю, — відповів Грейм. — І роль зневажиика мені не до вподоби. Це ви, замість від’їхати зі мною, примушуєте мене грати її. А я не годен стриматись. Я силкуюсь не думати про вас, повертати свої думки на щось інше. Я сьогодні вранці написав піврозділу і знаю, що все написане нікуди не годиться, треба переробляти наново. Бо я не можу відірватись думкою від вас. Що для мене Південна Америка та її тубільці супроти вас? А коли я опиняюсь біля вас, мої руки мимохіть, самі тягнуться вас обняти. І ви цього хочете, й не кажіть мені, що не хочете.
Пола підібрала повіддя, наче думала погнати кобилу чвалом, та спершу грайливо всміхнулась і призналася:
— Так, хочу, любий мій зневажнику.
Вона й піддавалась, і боролась водночас.
— Я люблю свого чоловіка, не забувайте! — застерегла вона Грейма, але за мить уже була в його обіймах.
— Слава богу, хоч раз ми зосталися втрьох! — вигукнула Пола, вхопила Діка й Грейма за руки й повела їх до улюбленої Дікової канапи у великій вітальні.— Ходім посідаємо гарненько та будемо розповідати сумні повісті про смерть королів. Ходімо, вельможні панове, герої лицарських боїв, погомонімо про кривавий Армагедон, коли востаннє зайде сонце на цьому світі.
Вона була дуже весела; Дік здивувався, побачивши, що вона припалює сигарету. Він міг би на пальцях злічити, скільки разів вона курила за всі дванадцять років, прожиті з ним. Вона робила це тільки в ролі господині, аби підбадьорити котру-небудь гостю, що хотіла закурити. А трохи згодом, коли він налив собі й Греймові віскі з содовою, Пола знов здивувала його, попросивши «крапнути крапельку» і їй.
— Це шотландське, — попередив він.
— Дарма, крапни хоч крапелиночку, — наполягла вона. — Тоді ми будемо як троє давніх товаришів, та й погомонимо про все на світі. А як наговоримось, я вам заспіваю «Пісню валькірій».
І сама вона говорила більше, ніж звичайно, і весь час намагалась розворушити Діка. Він добре те бачив, однак піддався їй і з запалом пустився в розмову про білявих героїв-надлюдей.
«Вона підбиває його на змагання зі мною», — подумав Грейм. Та навряд чи те було Полі в голові — вона просто тішилася, споглядаючи цих двох чудових чоловіків, що обидва належали їй.
«Про велику дичину говорять, — майнула в неї думка. — А чи траплялось коли маленькій жіночці вполювати більшу дичину, ніж оце?»
Вона сиділа на канапі, поклавши ногу на ногу, і могла, ледь повернувши голову, бачити Грейма, що вигідно вмостився в глибокому кріслі, або Діка, що простягся на дивані серед подушок, зіпершись на лікоть. Пола слухала їх, а погляд її перебігав з одного на другого. Вони говорили про боротьбу, про криваві сутички, говорили, як реалісти, холодними й твердими словами, аж урешті такий настрій пойняв і її: вона могла вже дивитись на Діка без жалю, без того пекучого жалю, що раз у раз стискав їй серце останніми днями.
Вона пишалася ним, гарним і сильним чоловіком, що міг би принадити будь-яку жінку; але їй уже не було шкода його. Вони мають слушність. Життя — це гра. В бігу випереджає прудкіший, в бою перемагає сильніший[140]. Їм обом траплялось мірятися прудкістю й силою, випереджати й перемагати. Чом же їй не можна? Вона все поглядала на них, і те запитання знов і знов ставало перед нею.
Вони обидва не були аскети і, напевне, багато чого дозволяли собі у своєму повитому таємницею минулому, з якого увійшли в її життя. У них обох бували дні й ночі, заказані жінкам — таким жінкам, як вона. Принаймні за Діка вона не мала сумніву — бо чула навіть балачки про це, — що в нього були інші жінки, коли він блукав світами. Чоловіки завжди лишаються чоловіками, ось і вони обидва такі. Полу раптом обпекли ревнощі до тих незнаних їй жінок, що напевне були в них, і вона озлилась. «І втіх вони ніколи не минали»[141] зринув їй у пам’яті Кіплінгів рядок.
Жаліти? А чом це вона має когось жаліти? Хто жалів її? І які можуть бути жалощі в такому великому, такому природному ділі? У них іде не дрібна гра, і хтось мусить програти… Далі Пола спробувала уявити, чим же ця гра скінчиться. Доти вона боялася про те думати, але краплинка віскі додала їй відваги. І ось їй здалося, наче вона бачить перед собою грізну долю — темну, невиразну, ніби тінь, але страшну, як згуба.
140
В бігу випереджав прудкіший, в бою перемагав сильніший — антитеза відомого біблійного вислову (Еклезіаст, 9, 11).
141
«І втіх вони ніколи не минали» — перефразований вислів з поезії Р. Кіплінга «Жінки» (1892).