Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року. Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні. Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора: «Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією». Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Бiльше від того, жоден із російських імператорів, можливо – починаючи з Пєтра I, – не був росіянином, а вже з Павла I, завідомого напівнімця, – пішли й самі німці (Алєксандр I і Ніколай I – були німцями на 3/4). Отже, чи не вся правляча верхівка Росії складалася ще тоді з випробуваних «інтернаціоналістов». Склад цього наброду, однак, змінювався за обставинами. Захоплення Прибалтики створило в Петербурзі владу латисько–німецької мафії. Приєднання України залучило різних Разумовскіх та Бєзбородков. «Покореніє Кавказа» наповнило петербурзькі салони кавказькими пройдами, як от наступний граф Лоріс–Мєліков (Мєлікян), або – можливо, й граф Аракчєєв.
Він був високий, сутулий, дуже жилуватий, з великим довгим лицем, із розкуйовдженим чорним волоссям; близько посаджені свинцеві очі під лахматими бровами. Довгі руки мавпи. Деяку, вже психічну характеристику дав йому Дмитро Мережковський:
«Просто фрунтовый солдат» – сказав про нього Пушкін.
Але, це не так просто, весь петербурзький період історії створив Аракчєєва, отримав у нього те, чого хотів.
«Без лести предан» – в цьому гербі є ціла релігія.
«– Что мне до отечества! Скажите, не в опасности ли государь? – скрикнув він у дванадцятому році перед вступом Наполеона до Росії. – Провались батьківщина, хай живе цар; не бути всім, бути одному, такою є релігія».
(Д. Мережковский, Полн. соб. соч., Санкт–Пб, 1912, т. ХV, с. 110)
Так, це насправді релігія, ідея, якщо хочете; вона змінилася з часом, царі відійшли, їх замістила абстракція – держава. Одне слово, була би держава, «єдіная і нєдєлімая», а все iнше під неї, – «народи і народності», «нації і національності», – завжди десь знайдеться. Але, продовжимо посилання:
Дух небуття, дух людобойної казенщини втілився в Аракчєєві до такого ступеню, що майже не видно на ньому людського обличчя, як на гоголівському Вії: «обличчя було на ньому залізне».
Залізне обличчя Аракчеева – обличчя єдиновладдя. Нема Аракчєєва, є аракчєєвщина – безсмертна засада. Найжахливіше в ньому це нелюдське, нетутешнє, «вієве».
(теж там, с. 110)
От так: пройдисвіт без роду племені, чийсь хамелеон у шкурі російського аристократа («із грязі в князі»), і, – безсмертна засада. В цьому вся Росія, імперія, що досягла – завдяки згубному недоглядові історії, – вищої імперської досконалості. Вона вся у цьому. У поєднанні першого–ліпшого пройдисвіта – і безсмертної засади.
* * *
Як саме зародилася велика ідея «воєнних посєлєній», зв’язуючої ланки між фаланстерами Фур’є та Чєрнишєвского і наступними «колхозамі» і «совхозамі» Сталіна, – ми не надто знаємо. Але прокламована була імператорським указом від 18 квітня 1817, який починався словами:
Мы приняли непременное намерение дать каждому полку свою оседлось в известном округе земли, определив на укомплектование оного единственно самих жителей сего округа…
Від тих пір, як Росія голосом Пєтра I офіційно заявила про наміри захоплення Європи та світу, армія цієї держави незмірно виростала, роздувалася як добра мильна бульба, а на її утримання, як і на утримання іншої армії – обдирал–чиновників, що її постачали та забезпечували, – упливав мало не весь державний бюджет.
А тому, й проблема «воєнних посєлєній» не була принципово новою, а в чомусь навіть і старішою від самого Франсуа Марі Шарля Фур’є (1772–1837), сучасника Аракчєєва та людини не більш приємної.
Іще Пєтр I, коли доходила кінця Північна війна та загроза миру ставала реальністю, – подумував про те, як улаштувати армію в неминучих перервах поміж загарбницькими війнами. Так визрів у його убогому розумі великий план окупації «полкамі Пєтровимі» цілої Росії, яка втратила у такий спосіб і будь–якого іншого значення, окрім як місця солдатського постою. Замисел втілювався до життя довго та ґрунтовно, але з нього вийшло тоді так само мало, як і з інших «дєл Пєтрових». Він був початий указом про перепис від 26 листопада 1718, аби досконало знати – скільки солдатів зможуть прогодувати раби тiєї чи іншої округи. Потім планувалося побудувати солдатські слободи, де й надати їм «вєчниє квартіри». Як бачимо, це ще не фаланстери, і не не наступні «воєнниє посєлєнія», а лише перше наближення до них.
Перепис, що нарахував десь у кінці 5 млн. «ревізскіх душ», протягнувся довго, а поміщики та чиновники нерідко махлювали, занижуючи дані, зменшуючи кількість рабів. Все це тягнулося до смерті «рєформатора», але тягнулося й після. Наведемо свідоцтво російського ж історика:
Більшість поміщиків відмовилася будувати полкові слободи, вважаючи за краще розмістити солдатів по селянських дворах. Тоді їх зобов’язали до будови, та вона лягла новою «вєлікой тяготой» на їх селян. Почали будову поспіхом, раптом по всіх місцях, відриваючи селян від домашніх робіт. Для купівлі землі під слободи обікрали «души» одноразовим побором; це утруднило побирання подушного податку. Незабаром по смерті Пєтра слободи, які він звелів побудувати обов’язково до 1726 р., були розстрочені на 4 роки, деінде розпочаті будовою, але ніде не були закінчені, і навезений селянами величезний матеріал пропав; побудували тільки штабні двори. Вся справа велася марно, без обміркування засобів та наслідків. Солдати й офіцери розмістилися по обивательських домах у містах та по селах. Але, полки були не просто постояльцями та нахлібниками «рєвізскіх душ», на котрих були накладені. За дивною прихіттю стомленої уяви Пєтр угледів у них зручне знаряддя керування, та поверх строєвих занять поклав на них складні поліційні та наглядацькі обов’язки.
