Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Але, друга леґенда є дещо складнішою, а тому й підступнішою. Персоніфікує, відповідно, вищий рівень історичної брехні; а тому – жива й досі. Попри те, що російський більшовизм, вище втілення отiєї «рєволюціонно–дємократічєской Росії», – створив ніяк не царство свободи, а концтабір народів. Найаґресивніше та найґеноцидніше з дотихчасових втілень отого класичного «трєтьєго Ріма», аґресивного та рабовласницького.
Як на витоки отiєї гіпотетичної «рєволюціонно–дємократічєской Россіі», – звичайно посилаються на «дєкабрістов». Це ж вони, ніби, протиставляли царському абсолютизмові – республіканський устрій, як такий собі зразок проґресивності. Попри те, що весь історичний досвід совєтів переконливо довів усьому світові, – не має жодного значення, хто там очолює імперію, цар чи ґенсек, чи президент, важливим є зовсім інше; як для миші байдуже, якого коліру є кішка.
А тому й розбір байки про «дві Росії» – і треба починати саме з декабристів.
Підрив Першої імперії зсередини запроґрамував сам її творець, Пєтр I, який наївно думав, що можна займати з Європи вогнепальну зброю, та так і не запозичити жодної ідеї. Він був людиною мало освіченою, ледь умів якось–такось писати та не мав поняття, що то є ідея. Але Єкатєріна II, що була освічена та знала, які бувають ідеї, – повинна була це передбачити, та їй дарувати – вже не можна. Бо вона, переводячи своїх панів на французьку мову – мала знати, що саме цією мовою писалися на той час найбільш небезпечні для її імперії «сочінєнія». Але, то були контакти iз заходом, так би мовити, на інформаційному рівні. Наполеонівські війни створили ще більш небезпечний прецедент; уже на рівні особистих контактів. Про те, щоб скористатись наполеонівським наїздом на Росiю, для якогось полiпшення власних українських справ, як це було у Польщi, ми в Українi, взагалi, не чуємо.
«Дєкабрісти» – то цілковитий продукт і виплід наполеонівських воєн. Офіцери російської армії побували в Європі, та – не тільки, але й сподобилися там чогось навчитись: побачити, як воно живуть у людей. Але, траплялися серед них квіточки й покраще. Такими були сини російського дипломата, брати Муравйови–Апостоли, що виховувалися за кордоном. Сюрпризом для них, коли вони потрапили на батьківщину, стало те, що там торгують людьми: про це їх не попередили.
Інший офіцер, Нікіта Муравйов, хотів був 17 років воювати у 1812 з Наполеоном, але його не взяли за юністю. Тоді він виправився партизанити, прихопивши з собою лист наполеонівських маршалів, яких сподівався перебити. Але, не знаючи цін заплатив селянинові золотий за щось, не взявши решти, а його мерщій «прєдставілі по начальству» – як можливого французького шпигуна. Прийшлося прийняти бідолаху до армії.
Був там і Павло Пестель, син сибірського губернатора, згодом постраждалого за казнокрадство та хабарі. Дехто, з дєкабрістiв, скінчив курс університету, різні були люди. Не всі вони були проти рабства, а хто й був, то й тим не дуже припікало: їх революційність носила суто надуманий характер. Далеко не всі були й проти самодержавства.
Діяльність «дєкабрістов» офіційно починається з установлення «Союза благоденствія» (існує з 1818), хоч у нього й був попередник. Для нас є важливим не становлення, а саме наслідки діяльності, а тому й звернімося до того, чого домагалися декабристи, що вони пропонували. Будемо засновуватися на двох документах, із найбільш добре відомих, – на «Русской Правде» Павла Пестеля (1793–1826) та на окремій «Конституції» Нікіти Муравйова (1796–1843).
Пестель був рішуче, не тільки проти самодержавства, але й монархії; був і проти рабства. Проти до того, що пропонував увести законом заборону пригадувати про самодержавство або рабство. Незважаючи на те, що такий захід позбавив би громадян вільної країни можливості вивчати її історію. За його проектом Росія мала бути республікою зі звичайним поділом трьох влад, – законодавчої, виконавчої та «блюстітєльной», тобто – юридично–контрольної. Негайно мало бути знесене рабство.
Але, це ще не означає, що погляди П. Пестеля не були імперськими. Бо, то вже всередині імперії люди живляться трудом та власністю інших людей. А сама імперія – живиться цілими народами, та на ставленні до окремих народів, тільки, – безпомилково перевіряється лібералізм. А Пестель твердить, ніби: «Россія єсть государство єдіноє і нєдєлімоє», – от тобі й маєш! Бо, бачите, він відкрив хитре «правило» (абсолютно ні чим не арґументоване), ніби, як він сам пише: