Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Не був філософом і В. С. Соловьєв (1853–1900), хоч обидва були видатними ідеологами царизму. Справа тут у тому, що філософія не можлива без логіки, а ця остання так і не знайшла собі місця, ні в російському дологічному та магічному мисленні, ні в суспільстві. Щоправда, з початку ХХ ст. стають відомі у світі філософи та публіцисти Д. Мережковський (1866–1941) і М. Бердяїв (1874–1948), але й вони обидва були українці, хоч і приписані до відомства російської філософії, яка з ними набула й зовсім пристойного вигляду. Але це не знімало питання: а хто ж був «пєрвим русскім філософом»?
Із багатьох років (чи не всіх трьохсот) нашого міжнаціонального спілкування, ми винесли один дещо сумний принцип: все українське, що не нищиться відразу – з часом стає російським.
Так було – дивна річ, навіть із таким усім відомим українцем, як Григорій Сковорода. Провісником чергової російської крадіжки став такий собі відомий В. Ф. Ерн (1881–1917), що полишив статтю в журналі «Вопросы философии и психологии» (№ 107, 11, 1911) – «Жизнь и личность Григория Сковороды»; ще через рік він видає книжку про філософа. Домінуюче почуття, здається, то щире здивування росіянина з приводу того, що «в полудікой Малоросії» міг з’явитися світові великий філософ. Але, то був лише початок. Вже у виданій 1922 в Берліні «Истории русской философии», – Григорія Сковороду об’являють «отцом русской філософії» та «пєрвим русскім філософом». Робиться це з порядним запізненням, бо в інших подібних випадках господа вєлікоросси бували непорівняно спритніші.
Сьогодні історія розділила нас, будемо сподіватись, що остаточно та навічно. Повертаємо собі потроху й те, що з нашого за ці темні сторіччя було награбовано. Найменше проблем саме з Григорієм Сковородою, який живучістю свого історичного оптимізму та нетерпністю до несправедливості, – є чи не найхарактернішою з особистостей саме української культури.
9. Початок кінця. «Воєнниє посєлєнія»
Згодом чимало написано та ще більше набовкано про ідеї західних утопістів у Росії, про «сон Вєри Павловни», про їх наступне втілення після 1917 мрійниками, далекими від життя, у вигляді отих «коммун» та «колхозов», які поступово, рік за роком, – призвели до масової закупівлі хліба за кордоном за нафтодолари (а, якби їх не було?).
Але, хто ж пригадав при цьому предтечу «колхозов», таку важливу проміжну ланку поміж «фаланстєрамі» Фур’є та їх вершиною в совєцькі часи: «аракчєєвскіє воєнниє посєлєнія»?
А, для імператора Алєксандра I, сина Павла I, втілення цієї ідеї в керованій ним країні було не менш важливе, ніж перемога над Наполеоном для його зовнішньої політики.
Автором ідеї «воєнних посєленій» був, ніби, граф А. Аракчєєв (1769–1834), вихователь імператора – переможця Наполеона. Як він піднявся від капрала в Петергофі до графа, ми знаємо, але – все попереднє… Російських прізвищ Аракчєєви – не буває, є вірменські Ракчяни, які могли переробитись на Ракчєєвих (автор особисто знав такого), а навіть і на Аракчєєва. Отже, як він, був великою людиною Російської імперії, то прийдеться ще трохи нагадати, що то була за імперія. Про це ми вже писали, та не одного разу, але вичерпати цю тему навряд чи можливо; нагадаємо ще.
Російська імперія – утворення безнаціональне, однак, це не є й географічне поняття. Бо тереном цієї держави є те, що на даний час удалося захопити в інших. У таких державах власний етнічний елемент – нарід, – товчеться десь унизу. Його життєве призначення – необмежено експлуатуватись та накладати головою, відвойовуючи чужі землі, яким належить стати «русскімі зємлямі».
Може виникнути слушне запитання, а – навіщо, власне, він – цей нарід, – створив собі таку державу? Але, природні процеси чиняться без чийогось бажання, за власними законами. Як створив сам, то найбільш реалістичною відповіддю буде, мабуть, таке: бо він є душевно хворий, а значить – юридично недієздатний. А значить – нема з кого й питати.
Як цілий нарід потрапляє до такого стану – то вже питання особливе, та заслуговує на цілком окремий розгляд. Однак, таких схиблених народiв впродовж історії, як ми знаємо, було навіть кілька; хоч інфікувалися – безумовно, – одне від одного.
На верху імперії, там, де вирішують, крутиться різний іноземний набрід поспритніше, якось–такось засвоївши нашвидкуруч місцеві звичаї, аби не колоти вічі. Не була виключенням і Росія: Лефорти, Остермани, Бірони, Мініхи, – це ті, що очевидні, а скільки різного мотлоху укривалося за зросійщеними прізвищами, на зразок Аракчєєва?