Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Отже, фаланстери були, так би мовити, «воєннимі посєлєніямі» лівих, а «воєнниє посєлєнія» – фаланстерами правих, все добре, але – чим же вони були за указом Алєксандра Павловіча?
Чи не найбільш характерним для них було те, що вони більше не спиралися на «рєвізскіє душі», аби не ущемлювати інтереси поміщиків. Якими би куцими не були оті «свободи, дарованние дворянству» попередниками Алєксандра I, а вони зіграли свою роль. Полки мали злитись з народом, так, але тепер – з народом вільним. Бо, як це не дивно, але були ще й на початку ХIХ ст. в неоглядній Росії, такі острівці, де ще жевріли вільні, безгосподарні селяни. Яких так і не сподобилися комусь подарувати. Були вони на теренах колишнього Новгорода зі Псковом, були на Білій Русі, були й в Україні. От на них і впало око «плєшівого щєголя» (Алєксандра I, О. Б.) вкупі з його капралом–дядькою; тепер – графом.
В обмін на довічне поселення солдат на місцевості, селяни звільнялися від рекруччини, але – одночасно, ніби й самі ставали солдатами. Селянка, що захоче пошлюбити солдата, отримає порядну грошову нагороду, від самого «ґосударя Алєксандра Павловіча», але її дочки будуть вже солдатськими дочками. І все у подібному ж сучасному роді – самі пільги та компенсації.
Від усієї аракчєєвської настанови – за версту тхне соціалізмом: і безкоштовне лікування, і безкоштовна освіта, і казенні помешкання не «воєнноє посєлєніє», а чистий фаланстер. Та, ще й оте, зовсім сучасне – прямокутно–рівнобіжне планування казармено–пєтєрбурзького зразка, злиття дрібних осель у великі села, об’єднання усіх корів під спільним дахом, аби марно не шалалися вулицями та не заважили «мірному ратному труду».
Правлінь та райкомів тоді не було, мабуть було ще рано, але всі прикмети діяльності бачимо ті самі: вставали та клалися спати одночасно, за дзвінком, одночасно розтоплювали та гасили печі. У призначений час, «строєм, строєм», відправлялися доїти корів або сіяти.
Церемонія заснування військових поселень (була й така!) наводить на ще більш сумні роздуми. Важко сказати, чому тут більше слід дивуватися, – сталому товченню на місці зупиненого часу, чи убозтву стиглої не до подолання уяви.
Під грім барабанів та верещання фанфар, незмінних національних музичних інструментів, селяни зганялися на площу, де було поставлено стіл, застелений червоною скатертиною (так, саме так). Єдина різниця полягала на тому, що на відміну від совєцьких часів то була не дешева кумачева ганчірка, а добротне червоне сукно. На столі лежала вчасно підготована колективна заява селян із проханням прийняти їх до «колх…» – пробачте, – до «воєнного посєлєнія», ясна річ. Кожен мав проставити біля свого прізвища підпис або ж хрест. Для незгодних в уповноваж… – пробачте, – офіцера, був приготований арґумент. Не наґан, звичайно, як потім, наґанів іще не було. Хоч народився вже, можливо, татусь або радше дід майбутнього Наґана. Арґумент був у дусі часу – два дужих солдата з розгами.
Однак, ідея «воєнних посєлєній», наче створена для Росії – «ґосударства воєнного», – не знайшла співчуття у народів імперії. Всього через два роки по виданні указу, влітку 1819, спалахнуло Чугуївське повстання. Заснування в околицях Чугуєва військових поселень переповнило чашу терпіння людей. Вони, вже від Єкатєріни II, жили в умовах військової окупації та у вирі змін. І насправді, за кілька десятків років, – і знищення козацтва, і державні монополії, і заведення торгівлі людьми; а тепер іще й «воєнниє посєлєнія». Такого шаленого натиску історично проґресивних реформ важко було витримати відсталим та патріархальним селянам України. До того ж, не знайомих ні з ідеями Шарля Фур’є, ні з ідеями графа Алєксєя Аракчєєва.
Військові (краще сказати – воєнізовані) селяни припинили роботи, перебили командирів, та вибрали власних ватажків.
Бунт припинив тільки військовою силою сам граф А. А. Аракчєєв, та 52 «зачінщіка» було присуджено «проґнать сквозь строй», отримати 12 000 ударів палками – «шпіцрутєнамі». Був тоді такий засіб перевиховання, невід’ємна частина тiєї самої історії, котра за словами так улюбленого у світі останнього ґєнсєка М. С. Горбачева, – «сплотіла всєх нас». Або за іншим авторитетом – «наша совмєстная історія». Більшість їх, ясна річ, померли, забиті на смерть, але присутні при покаранні реакційно налаштовані батьки – заклинали їх: у жодному разі не просити пощади.