Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Коли скромну авторку згодом приймав у Білому Домі президент Абрагам Лінкольн, він сказав: «Так Ви й є ота мала жінка, що спричинила таку велику війну?» Він тоді, звісно, дещо жартував, але в цьому жарті була й чимала доля правди.
Книга Алєксандра Радіщєва упала на ідеально безплідний російський ґрунт, та була не лише замовчуваною; але й мало популярною як нелегальне чтиво. Не було в Росії й руху аболіціоністів. Бо дійсно, чи може бути у цілому світі ліпша доля, ніж бути холопом у доброго пана?
Віддамо належне: ті, що прагнули та прагнуть порабити весь людський світ, – не були еґоїстами, погоджувалися з власним порабленням.
А десь через сорок років російський Хлєстаков від літератури – А. Пушкін, із властивою йому «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», не омине можливості хвицнути мертвого лева, напише спростування, як завжди у нього – недолуге та нікчемне – своє «Путєшєствіє із Москви в Пєтєрбург». Висміє нахабство Радіщєва, – «та хто він, власне, такий, – дрібний чиновник», без протекції, без покровителів. А, на кого замахнувся?
Потім, іще пізніше, коли сам «наслєднік трона» Алєксандр II Освободітєль задумає нарешті скасувати рабство, оту одвічну ганьбу Росії – він практично не знайде співчуваючих у суспільстві. В своєму указі йому прийдеться посилатися на побажання якихось анонімових «літовскіх дворян». Чи це, бува, не мітичні нащадки отих, можливо – теж мітичних, що колись свідчили підписами про «блаородноє проісхождєніє» московського базарного пройдисвіта Алєксандра Мєншікова, наступного дійсного члена Британського Королівського Товариства?
Це так, між іншим; щодо корінної різниці між освіченою Росією та дикими Сполученими Штатами, хоч обидва розсталися з рабством тільки у ХIХ ст.
Але, найбільшу данину вікові Просвіти віддала не Росія, а нецивілізована Україна, щойно приєднана до російського рабства; та попри це рабство. Її дарунком світові став великий філософ Григорій Сковорода (1722–1794), син козака Лубенського полку.
Він вчасно закінчив школу та три роки (1738–1741) навчався в Києво–Могилянській академії; але, маючи добрий голос, спокусився стати співаком імператорської капели в Санкт–Петербурзі. Дослівно, як колись перед ним син козака Розума. Але, такої кар’єри не зробив. Бо вже 1744 він повертається до академії, не в силах витримати морального бруду російського двору та столиці: «вєртєпа обманов і прєступлєній», як він назвав їх сам.
Року 1750 його, в складі посольства відряджують за кордон, де він за три роки перебування в Європі відвідує Будапешт, Братіславу та Відень, не без користі для себе: вдивляється у справжнє людське життя. Повернувшись до України Г. Сковорода не одного разу намагається викладати по різних офіційних освітянських установах, колегіумах тощо, але… Все марно. Він, вільна та свідома людина, – ніде не є в стані вписатися до російського суспільства, побудованого на рабстві, обмані та насильництві; де потрібно не працювати, а «служіть». З 1769 він, легка людина, – остаточно полишає ці вочевидь неплідні спроби та намагання, стає мандрівним філософом, учителем та народним просвітителем. Бо, церковній (православній) та поліційній цензурі, яка просякає собою все суспільство, він здається надто вільнодумним, а його новітні методи викладання не зустрічають, ні співчуття, ні розуміння. А викладати йому – було що, бо він був не лише філософом який випередив свій час, але професійно, на високому рівні, займався поетикою та музикою.
На своїй могилі, яку, власноруч викопав напередодні смерті, він наказав написати: «Світ ловив мене, але не впіймав».
Так, імперський світ, мабуть, дійсно ловив його аби використати у своїх брудних цілях, але так і не впіймав. Навіть не встиг кудись запроторити «на вєчноє посєлєніє», – тільки подумати! Якби він народився у нормальному світі, певно, все було би інакше. Він помер би оточений повагою суспільства, професором поважаного університету, суперником світової слави філософа Імануеля Канта (1724–1804) зі старовинного німецького міста Кеніґсбергу (сучасний Калiнiнґрад, iз якого вже нiкого i нiчого путящого не вийде); та так само був би по всіх енциклопедіях світу.
Великий філософ помер у повній невідомості, але на щастя не був забутий. Його життєопис склав та оприлюднив, частково за власними свідоцтвами, друг та учень філософа М. Ковалинський. В Україні ж книгу про нього написав та видав Гесс де Кальве (1817). Завдяки цим людям ми знаємо про нього не менше, ніж про Канта або Геґеля.
Не можна вважати, що він забутий і в наш час. Видатний англійський фізик, новозеландець Ернст Резерфорд (1871–1937, нобелівський лавреат 1908), – завжди мав на робочому столі улюблений ним вислів Григорія Сковороди: ніби Бог так створив світ, що правда в ньому завжди є простою, а складною буває тільки брехня. З думками великого філософа Резерфорда ознайомив знавець Сковороди, українець Петро Капіца – «вєлікій русскій учєний», його друг та помічник; згодом – теж лавреат Нобеля.