Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Ця непередбачена подія на батьківщині всіх бунтів – Україні, – притьмарила, з самого початку, блиск великої ідеї, яка має відродитися та розквісти через якісь сто років.
Але, натхненні розгами та шпіцрутенами селяни, все одно – масами вливаються до «воєнних посєлєній», і справа графа починає процвітати. По цьому наступає, навіть, певна кульмінація, – творець великої ідеї робить небуденне відкриття: треба все напродуковане – спочатку звезти докупи, до суспільного магазину, а вже звідти розподiляти, «раздавать по єдокам». Це тільки ми зараз можемо оцінити, наскільки близьким був граф Аракчєєв до наступного та вирішального кроку: звезти все з окремих магазинів до Мос… пробачте – до столиці, а вже звідти розподіляти «по мєстам»; хоч по «труду», хоч по «потрєбності», а хоч і по–старому – по «єдокам». Однак, щось заважило зробити цей наступний крок до «свєтлого будущєґо»: чи то була ота «оґранічєнность дворянско–помєщічьєго міровоззрєнія», чи то відсутність на той час необхідної iнфраструктури в країні, – важко сказати; але цього так і не сталося.
Справа, що на сто років передувала «сплошной коллєктівізації сєльского хозяйства», квітла аж до 1825, коли на зміну раптово померлому в Таґанрозі імператорові Алєксандру I, не без певного галасу, прийшов на зміну його молодший брат Ніколай I. Він не любив графа Аракчєєва Алєксєя Андрєєвіча, та й відняв у нього улюблену дитину, передав «воєнниє посєлєнія» під опіку свого графа – Бенкендорфа, що завідував у нього «Третьім Отдєлєнієм Імператорской Канцєляріі», яке являло собою, у масштабі імперії, – наступний «Пєрвий Отдєл».
Випадковість, чи то закон часу, але з тих самих пір спостерігається присмерк та загальний упадок «воєнних посєлєній».
Падає, насамперед, продуктивність виробництва, падають з року на рік врожаї. Із «воєнних посєлєній» починають розбігатись люди. Падає, що вже зовсім неймовірно для Росії, – народжуваність, що марно намагається виправити дотепний граф Бенкендорф, прикріпляючи до кожного селянського подружжя двох здорових «бобилєй із рєзєрва». Але, все марно, все це не допомагає.
Новгородськими та Псковськими поселеннями прокочується 1831 хвиля повстань, викликана Польським повстанням в Польщі та Литві, та його підтримкою в Білорусі та в Україні. Багато часу та засобів забирає придушення революцій у Європі, та зараз просто не до них. «Воєнниє посєлєнія» занепадають все більше, а року 1854 спалахує Кримська війна, яка вартуватиме життя Ніколаю I, а згодом – і всій Першій імперії.
А року 1857, десь сорок років від початку справи, – «воєнниє посєлєнія» відмінюються офіційно імператорським указом, а їх населення повертається до минулого стану «удєльних крєстьян»: зроблено ще один круг навколо імперського стовпа…
Так остаточно гине цей передчасно народжений у мозку мавпоподібного графа з колишнiх капралів, – «росток соціалізма».
10. Декабристи
В історії Росії є дві, найважливіші леґенди, призначення яких – якось пом’якшити понуре враження від цієї низки імперських злочинів проти людства, проти народів.
Перша з них полягає у наступному твердженні: так, насправді, бували в російській історії й поокремі злочини, але – творили їх недобрі царі; а нарід – то творець усього доброго, – будував «вєлікую Россію»: «освобождал», «добровольно прісоєдінял», «осваівал дікіє зємлі». Леґенда виникла ще в Росіії царській, де звикли валити всі негаразди на минулу владу, але найбільш енерґійно експлуатувалася в Росії совєцькій – Третій російській імперії.
Друга леґенда – полягає у вихідній подвійності Росії. Так, дійсно, була Росія реакційна та відстала, – жах один. Але, – була й інша, – проґресивна, гуманна, революційна; чи, як там її ще…
Вони, ці леґенди, дещо проектуються одна на одну, але, все таки є трохи різні; остання – дещо більш совєцька, та – ще й у дусі отого псевдонаукового знахарства, – від Маркса–Енґельса.
Так, Росія насправді була подвійною, бо нерівномірно складалася з панів та рабів, що ми вже раніше досить деталічно розібрали. Але, то було в історії, в дійсності; з леґендами – дещо інакше.
Щодо леґенди першої, розрахованої на рівень совєцького лікбезу, то її спростовує відразу те, що ми вже не одного разу використовували: застосування елементарної логіки. Бо, жоден цар не в стані власноруч провести аґресію проти когось, або особисто винищити якийсь певний нарід, бодай малий; скажімо, тих же сибірських даурів. Потрібна якась допомога свого народу, отого, незмінно доброго та правильного. Бо, хоч «батько народу» Сталін і був заразом автором усіх репресій в Совєцькім Союзі, та хоч і підставив Н.Єжова («єжовщіна!!!»), але той самий Єжов не міг нічого зробити без тисяч і мільйонів катів, «вєртухаєв» та «доносчіков», тобто – якоїсь частини (та при тому – чималої!) того ж таки народу. Адже, то тільки такий, як Рой Мєдвєдєв, міг писати, що «большінство коммуністов – нє зналі». Отже, подібні леґенди розраховані, як звичайно у них, – на повного та остаточного дурня.