Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Та не вважаючи на московський національний терор, українська молодь масово посунула до шкіл і з українським молодечим завзяттям взялася до науки, ухиляючись всіми правдами і неправдами від московщення. Серед них було багато дітей розкуркулених селян, які з фальшованими документами дісталися до шкіл. Це була смілива, рішуча молодь, свідомо ворожа всьому московському. Під її вплив попадала й інша українська молодь. І москвини щороку викидали зі шкіл тисячі цієї молоді. В 1934 році 85% секретарів комсомолу в Україні скинено, а вони ж були вибраними, ніби найнадійнішими для москвинів. У 1933–38 рр. викинено з комсомолу в Україні понад 25000 членів.
Щоб остаточно припинити доступ українським дітям до вищих та середніх шкіл, москвини встановлюють у 1935 році навмисно дуже високу оплату за навчання, яку з трудом може заплатити добре плачений урядовець. Дітям українського колгоспника чи робітника призначила Москва долю чорнороба, а часто вони не могли скінчити і нижчої освіти через брак одягу чи навіть брак школи.
Усе ж по містах жило чимало українців–урядовців, які всіма силами старалися дати своїм дітям бодай середню освіту. Москвини знайшли спосіб їх не допустити до вищих шкіл. Тисячі української молоді, по скінченні середньої школи заганяють москвини до колгоспів доїти корови та чистити гній чи чорноробами до фабрик або копалень. Скільки тисяч такої молоді загинуло і гине по всяких казахстанах, може, колись довідаємось. А в цей самий час москвини відкрили в Московщині люксусові школи для дітей своєї еліти, точно копіюючи царські дворянські «пажескіє корпуси». Ясна річ, ті діти вчаться (мають там повне утримання) на державний кошт.
«В 30–их роках у високих школах в Україні вчилося студентів на кожні 10000 населення: жидів — 56, москвинів — 29, українців — 7» (С. Сірополко. «Освіта а Україні»).
Москвини використали більш як на 100% турецьку ідею яничар. Всі українські діти засуджених, виселених чи розстріляних батьків забирають до Московщини і там в своїх сиротинцях виховують їх на своїх вірних яничар. Придумали москвини ще одну нечувану в світі мобілізацію і закріпачення ДІТЕЙ. Вони силою відбирають дітей від батьків до т. зв. фабричних шкіл, які фактично не є ніякими школами, лише півтюрмою з військовою дисципліною, яка примушує дітей працювати на фабриці. По скінченні такої «практичної науки» молодій людині забороняється зміняти рід і навіть місце праці. До такого не додумався ані один деспот у світі. Китайські чи вавилонські деспоти виглядають невинними немовлятами у порівнянні з «рабочє–крєстьянскім правітєльством СССР».
Та повертаймось до царської Московщини.
Ще за часів, коли Україна була в складі Польського королівства, московський цар Алєксєй в умові з Польщею видав: «Всє тє, в каторих мєстнастях кніґі пєчатани і іх слаґатєлі, такаж пєчатнікі ілі друкарі смертью казнєни і кніґі, собрав, сожжєни билі і впредь, штоби крєпкій наказ бил кніґ нікакому с Вашіх Каралєвскава Вєлічєства подданих ніґдє не печатать пад страхам смєртнай казні…» (Мова йде про українські книжки, що друкувалися в межах польської держави). Ще не мали України в своїх руках, а вже намагалися нищити не лише українські книжки в Україні, але і їх авторів. Грізна пригадка нам і тепер. Також вимагала Московщина від інших держав знищити книжки про Україну, напр., книжки Ґ. Флетчера (1591), Й. Корба(1700), Е. Кларка (1816), Ч. Люсера(1812) та інші. Пьотр І посилав своїх аґентів шукати і скуповувати по всій Европі (аж до Еспанії) книжки, документи, мапи, на яких Україна зазначена як окрема від Московщини держава, а Московщина зазначена її правдивим ім’ям Moscovia.
По полтавській катастрофі заборони, конфіскати, палення українських книжок та нищення українських письменників не переривалися вже ані на одну хвилину аж по сьогоднішній день.
Року 1720 Пьотр І видав указ: «Вновь кніґ нікакіх, кроме церковних прєжніх ізданій, не печатать, а і ониє церковниє стариє кнігі с такімі жє церковнимі справлять прежде печаті с темі вєлікороссійскімі пєчатьмі, даби нікакой розні і асобаво нарєчія в ніх нє било».
Року 1774 накладено 1000 карбованців гривни на архимандрита Печерської Лаври за те, що в Лаврській друкарні надруковано «Тріодь» «нє ва всьом с вєлікарасійскім сходную». В 1726 році москвини сконфіскували українську друкарню в Чернігові і вивезли її до Московщини за те, що друкувала книжки без московської цензури. За митрополита М. Заборовського москвини забрали з усіх церков України старі українські церковні книги і понищили їх. Друкарні при св. Софійській катедрі заборонили друкувати будь–що «пратівна пєчатаним в масковскай тіпаграфії кнігам, чтоби нєсагласія атнюдь нє била».