Українець і Москвин: дві протилежності

Москвини дозволили видати українських книжок: від 1843 до 1857 (за 14 років) — 25, отже, півтори книжки на рік. Від 1857 до 1870 (за 13 років) — 146, отже, 11 книжок на рік. Бачимо, що в Україні під московською владою друкувалося набагато менше книжок, ніж в Україні під татарською владою. «Блаґатворнає вліяніє старшева брата»!

У доповіді міністрів Толстого, Тімашєва і шефа жандармів Потапова цареві читаємо: «На всю літературну діяльність т. зв. українофілів треба дивитися як на прикритий невинними формами намір розбити єдність і цілість Російської імперії». По революції 1905 року, коли було уневажнено Валуєвський указ, українці почали видавати книжки українською мовою. Проти цього одразу запротестував прем’єр–міністр П. Столипін, який писав цареві: «Виходячи з того заложення, що три галузі східного слов’янства і за походженням і за мовою не можуть не складати одного державного тіла, наш уряд, починаючи з XVII ст., послідовно і стало боровся проти руху, відомого за наших часів під іменем «українського» руху, що несе ідею відродження старої України і побудову Малоросійського Краю на автономних, національно–територіяльних основах. Тому з погляду наших державних інтересів є вкрай небажаним теперішнє ставлення нашого уряду до колишньої України» (Мова про полегшення цензури на українську пресу).

Але ж так ставився царський, дворянський, буржуазний уряд, а«дємакратічєская Расія»… законом Врємєннава Правітєльства від 20.III.1917 дозволяє вживати українську мову лише приватним установам, і то лише в трьох губерніях. Іншими словами, знову забороняє українську мову в школах і адміністрації.

Але ж то знову уряд, а поступове, ліберальне, демократичне, соціялістичне московське суспільство за пару століть не піднесло ні одного голосу протесту проти переслідувань всього українського, в тому числі й української мови. Гірш того! ВСІ московські політичні партії, включно з «інтернаціоналістичними» московськими соціялістами, скрайньо ВОРОЖЕ ставилися до ідеї навіть культурної лише автономії України (див. їхні програми та резолюції з’їздів). А. Ґєрцен ніби визнавав право України на деяку автономію, але з тих мотивів, що гноблення українців відштовхує їх від Московщини, а негноблення зміцнить приязнь до москвинів. Московський письменник І. Аксаков домагався арешту і виселення на Сибір П. Куліша за те, що той писав українською мовою. Божок московського поступового суспільства В. Бєлінский так писав про Т. Шевченка: «Цей хахлацький радикал написав два плюгавства (це про «Сон» та «Кавказ». — П. Ш.). Можливо, віра може зробити з Шевченка мученика за свободу, але здоровий розум мусить дивитися на Шевченка, як на віслюка, дурня і паскуду. Він є ворогом всякого поступу. І що то за література, що дихає простацтвом мужицької мови та дурнотою мужицького розуму! Його заслали на Кавказ в солдати. Мені його не шкода; якби я був суддею, я би присудив не менше» (В. Бєлінскій. «Полнає сабраніє сачінєній»). Коли українці звернулися до М. Горького за дозволом перекласти його твори на українську мову, то М. Ґорькій відповів: «Мені здається, що переклад на українську говірку (в оригіналі — «нарєчіє». — П. Ш.) не потрібний. Мене дуже дивує, що є люди, які не лише закріплюють відмінності говірок, але й намагаються зробити говірку «мовою», та й ще пригнічують тих москвинів (в оригіналі «вєлікаросав». — П. Ш.), які опинилися меншістю на терені тої говірки» (його лист від 7.V.1926 р.). Ще інший популярний московський соціялістичний письменник пише: «Пощо відроджувати допетровську епоху (с. т. часи перед Петром І. — П. Ш.), пощо гальванізувати українську говірку, яка вже покрилася порохом. Українські письменники хочуть конкурувати з московськими, а виходить, що вони лише їх невдало мавпують» (Ф. Гладков. «Цемент»). Тепер москвини називають таке ставлення братньою допомогою поступового московського суспільства. Що більше! Ані моргнувши оком, брешуть просто в очі, що В. Бєлінский, М. Ґорькій були найбільшими ентузіястами української мови і приятелями Т. Шевченка. Направду, нема меж московському нахабству.