Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Узявши за руку, мати повела мене праворуч, до обнесеної бильцями тераси. На ній уже чекав повністю накритий стіл. В глибині тераси стояв ще один, більший, сервірувальний стіл, заставлений тацями під накривками. Ми піднялися на кілька сходинок, я усадив її за стіл і розвернувся піти до сусіднього приміщення та покликати офіціантку.

— Сідай, будь ласка, Мерліне, — промовила вона. — Я сама подаватиму.

— Добре, — відповів я, прибираючи накривку. — Але я вже тут. То дозволь мені подати першу страву.

Вона вже встала зі стільця.

— Тоді фуршет, — сказала вона.

— Хай буде так.

З повними тарілками ми повернулися до столу. За кілька секунд після того, як ми посідали, над водою зблиснув яскравий спалах, осяявши й аркове склепіння гроту, так, наче це були ребра якоїсь величезної тварюки, що заковтнула нас та перетравлює.

— Чого ти такий сполоханий? Ти знаєш, що вони не можуть дістатися аж так далеко.

— Чекання на удар грому псує мені апетит, — поскаржився я.

Вона розсміялася: саме цієї миті до нас долинув віддалений гуркіт грому.

— А тепер усе в порядку? — запитала вона.

— Так, — відповів я, беручись за виделку.

— Дивно, яких родичів дає нам життя, — зауважила вона.

Я подивився на неї, намагаючись зрозуміти з виразу її обличчя, що вона хотіла цим сказати. Але марно.

Тому я просто відповів:

— Так.

Якусь мить вона також вивчала моє обличчя, але я теж не виказував жодних емоцій.

Тому вона сказала:

— Коли ти був дитиною, твої односкладові відповіді завжди показували, що ти в поганому настрої.

Ми взялися за їжу. Над недвижним темним морем раз у раз спалахували блискавки.

Коли спалахнула ще одна, мені здалося, що я помітив удалині корабель, при повному оснащенні, з напнутими чорними вітрилами.

— Ти раніше зустрічався з Мандором, як планував?

— Так.

— Як він?

— Добре.

— Тебе щось турбує, Мерліне?

— Багато чого.

— Розкажеш матері?

— А що, як вона частина цього?

— Мене засмутило б, якби це було не так. Але скільки ти будеш ще дутися на мене через ту ти’їґу? Я діяла так, як вважала правильним. Я й досі так вважаю.

Кивнувши, я продовжував жувати. Трохи згодом зауважив:

— Ти вже сказала мені про це минулого циклу.

— То тебе ще щось турбує? — запитала вона.

— Чому ти мені не сказала? — промовив я.

Я відчув на собі її погляд і подивився їй просто в очі.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, — відказала вона.

— Тобі відомо, що Лоґрус має розум? Так само, як і Лабіринт? — сказав я.

— Це тобі Мандор розповів? — запитала вона.

— Так. Але я знав це ще раніше.

— Звідки?

— Ми контактували.

— Ти з Лабіринтом? Чи ти з Лоґрусом?

— З обома.

— Чого вони хотіли?

— Маніпулювати мною, сказав би я. Вони поринули у боротьбу за перевагу в силах. Хотіли, щоб я обрав, на чиєму боці.

— І кого з них ти обрав?

— Жодного. Чому я маю це робити?

— Тобі треба було розповісти мені.

— Навіщо?

— Щоб отримати пораду. Можливо, допомогу.

— Проти Всесвітніх Сил? А як тісно ти з ними пов’язана, матусю? Вона посміхнулася.

— Можливо, така, як я, має спеціальні знання щодо того, як вони функціонують.

— Така, як ти?

— Чаклунка мого рівня.

— А наскільки ти майстерна чаклунка, мамо?

— Не думаю, що існують набагато кращі, Мерліне.

— Близькі завжди дізнаються останніми, наскільки я розумію. То чому ж ти не вчила мене сама, замість відсилати до Сухая?

— Вчителька з мене кепська. Я не люблю навчати людей.

— А Джасру ти навчала.

Вона схилила голову на праве плече, очі її звузилися.

— Це тобі теж розповів Мандор? — запитала вона.

— Ні.

— Хто тоді?

— А яка різниця?

— Суттєва, — відказала вона. — Адже я гадаю, ти не знав цього, коли ми бачилися останнього разу.

Раптом я пригадав, що вона казала щось про Джасру, тоді, у Сухая, щось, звідки випливало, що вона з нею знайома, щось таке, що точно змусило б мене зреагувати, якби я на ту мить не штовхав візок, навантажений упередженнями, в іншому напрямку, та ще й із пагорба під час грози, під загрозливе попискування гальм. Я хотів запитати її, яка різниця, коли я про це дізнався, але зрозумів, що її насправді хвилює, від кого я про це міг дізнатися, з ким я міг обговорювати такі питання після нашої останньої зустрічі. Посилатися на двійника Люка, фантома Лабіринту, видалося мені нерозумним, тому я сказав:

— Так, Мандор обмовився про це, але попросив мене про це забути.

— Інакше кажучи, — сказала вона, — він очікував, що це повернеться до мене. Чому він обрав саме такий спосіб, не розумію. Адже він страшенно хитрий.

— Може, він просто прохопився про це випадково.

— Мандор нічого не робить випадково. Стережися мати його своїм ворогом, сину.

— Може, ми говоримо про різних людей?