Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

6

Свічки заполонили каплицю — деякі з них заввишки з мене і майже такі ж, як я, в обхваті. Там були срібні свічки й сірі, було трохи білих і трохи чорних. Вони стояли на різній висоті, поодинці й зібрані примхливими групами, на столах, виступах, на підлозі, підкреслюючи перехрещення ліній орнаменту. Але не вони освітлювали каплицю. Найбільший потік світла падав згори, і я спочатку вирішив, що тут також скляний дах. Я подивився нагору, аби прикинути висоту стелі, і тоді побачив, що джерелом світла є велика біло-блакитна куля, забрана в плетіння з темного металу.

Я ступив крок уперед. Вогник над найближчою свічкою замиготів.

На протилежній стіні, в ніші, містився кам’яний вівтар. Перед ним, по одній з кожного боку, горіли дві чорні свічі, а на ньому — менші, срібні. Я стояв і просто упродовж певного часу дивився на нього.

— С-с-схоже, це ти, — зауважила Ґлейт.

— А я гадав, твої очі не пристосовані розпізнавати двовимірні зображення.

— Довгий час-с-с мешкаю в музеях. Навіщо ховати твій портрет у с-с-схованці?

Я підійшов ближче, не зводячи очей із картини.

— Це не я, — сказав я. — Це мій батько, Корвін Амберський.

Перед портретом, у вазі з вузьким горлечком, стояла срібна троянда. Чи це була жива троянда, чи витвір мистецтва, а може, і магії, я не міг сказати.

А ще перед портретом лежав Ґрейсвандір, і лезо його було витягнуте з піхов на кілька дюймів. У мене було відчуття, що це справжній меч, а той, що його носить наразі фантом Лабіринту, двійник мого батька, є його реконструкцією.

Я простягнув руку, узяв меч, витяг клинок із піхов.

У ньому відчувалася сила, коли взяв його в руку, змахнув ним, прийняв бойову стійку, зробив випад та кілька наступальних кроків.

Спикард ожив, готовий розкинути навсібіч павутиння сил.

Я опустив очі, вертаючись до тями.

— А це клинок мого батька, — сказав я, розвернувся до вівтаря й знехотя поклав меч на місце.

Коли я відступив на крок, Ґлейт запитала:

— Це щос-с-сь важливе?

— Дуже, — відповів я, коли шлях прийняв мене і переніс знову на верхівку дерева.

— Що тепер, хазяїне? Я с-с-слухаю...

— Тепер я маю поспішати на обід з моєю матусею.

— Тоді с-с-слушно залиш-ш-шити мене тут.

— Я можу повернути тебе до вази.

— Ні, я давно не ховалас-с-ся на дереві. Це для мене нас-с-солода.

Я витягнув руку. Вона розкрутила свої кільця й ковзнула геть блискучим гіллям.

— Щас-с-сти, Мерліне. Чекатиму на тебе.

І я зліз із дерева, лише один раз зачепившись штанами за сучок, а тоді швидким кроком пішов по коридору.

Повернув ще двічі, а, проходячи головним вестибюлем, де був ще один короткий шлях, вирішив ним скористатися. Я вигулькнув зі стіни поруч із масивним каміном, у якому спліталися та розпліталися високі омахи полум’я, і повільно розвернувся навсібіч, роздивляючись величезний зал, намагаючись удати, що чекаю тут уже давно.

Схоже, в кімнаті, крім мене, нікого не було. Поміркувавши, я вирішив, що це досить дивно, коли взяти до уваги, що вогонь у каміні бушував на повну. Я розправив сорочку на грудях, обтрусився, пройшовся гребінцем по волоссю. Саме роздивлявся, чи бездоганні в мене нігті, коли помітив тінь руху ліворуч, на вершечку величних сходів.