Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
Старість
На молоду зелену парость
схиляє чоло сива старість.
Трясеться костур у руках,
і спина корчиться кощава,
і шерхне мова неласкава
в сухих пергаментних губах.
Дмухне дихання передбурі —
і молодь струнко затремтить,
а в стариганів – брови хмурі,
як біль, гострішають щомить.
Німіють кволі чоловічки
погаслих вицвілих очей, —
і стигнуть сльози гаряче,
як віск розтопленої свічки.
Нехай на ранковім крилі
злітає день, як юний захват:
їх погляд падає на захід,
їх корінь глибоко в землі.
Цвітіть, зривайтесь в невідоме,
зелені серцем, та з низин
не руште тих, що від грози
впадуть, як зім’ята солома.
Не піднімайте їхню тінь,
не кличте зоряну глибінь,
бо вже сухі, трухляві кості
не затремтять і в високості.
Біла тиша
І
Упала снігова завіса
і відслонила
далечінь:
лежить села
тоненька риса,
мов на папері
темна тінь.
Вітрець дими тонкі колише
ніщо й не хрусне
по снігу:
здається
стала біла тиша
і слуха
таємничий гул.
А гул росте,
немов заграва,
і вже ступає на поріг…
– Чи скоро ж
безгомінь білява
впаде йому
до ніг?
ІІ
Село закуталось
в солому —
та й спить.
А вечір із-під верб
насупивсь.
В полі голубому
хтось загубив тоненький
серп.
Тепер нікому не потрібно
його блискучого жала:
стара зима
гаптує дрібно
мережку мрійну
для села.
І спить село.
Сліпі віконця.
Степи —
до пояса! —
в снігу.
Невже чекатимуть,
щоб сонце
Збудило весняну снагу?
А я ж —
схвильований —
із міста,
Де рвійно —
день і ніч без сну —
могутній
пазуху розхристав
і сам собі кує весну!
Кує.
Не розгинає стану,
схилив напружене чоло.
Скоріше б сонце
Дніпрельстану
із-під руки
його зійшло!
Нехай би заспані
віконця
Із-під солом’яних брилів
свінули сяйвом
і без сонця
в пітьму засніжених
полів!
Немає слів
Немає слів, а хочеться сказати,
мов білим цвітом процвісти: —
Яка прекрасна ти, о земле-мати!
Яка прекрасна ти!
Немає слів, а тільки в скроні стука
гаряча кров.
Яке то щастя, біль і мука —
земна любов!
– Люблю тебе, блакитна зоре,
подруго мила! Та чи ж любиш ти?
– Як радісно в пшеничнім морі
вперед, вперед пливти!
Немає слів, а хочу прогриміти,
мов голос травневих дощів:
– Не заважайте нам весніти,
бо блисне гнів!
Перейти на страницу: