Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
«Жита – в зеленому розливі…»
Жита – в зеленому розливі
Пахучим літеплом течуть.
– Куди ви, сонячні, куди ви?
В яку рожеву путь?
– Устав розхристаний зі сходу
Пісні гудками на весь світ.
Йому, чорнявому заводу,
Зелений наш привіт!
Вулиці
У вулиць є свої обличчя.
Свої традиції, свій дух:
Не дні, не місяці – сторіччя
В них зупинились на ходу.
Є вулиці – старі бабусі,
Де серед пороху й дрантя
Нечутно тліють у задусі
Останки давнього життя.
Там криє пліснява архіви,
Іржа мережає дахи, —
Там навіть люди особливі —
Немов приборкані птахи.
Вони ховаються від сяйва,
Їх непокоїть метушня, —
Сама їх тінь, здається, зайва
Серед осяяного дня.
Є вулиці – стрункі красуні
В зелених кучерях садів,
Де, мов у затишних лагунах,
Далекий гамір занімів.
Там вітер лагідно колише
Опівдні сонні дерева,
А ніччю – синьоока тиша
Любовні слухає слова.
Там клумби, там газони всюди,
На вікнах – цілі квітники.
Здається, що тамтешні й люди
Живуть і мислять, як квітки.
Десь там – напружені заводи,
Десь праця скелями трясе, —
Вони ж шукають насолоди
За всяку ціну й над усе!
Є вулиці – налиті світлом:
Немов розтоплений метал,
Життя там вибухло, розквітло
І буйно поняло квартал.
Палають вогняні вітрини,
Мигтить схвильоване кіно;
Жагучі звуки віоліни
Упали за чиєсь вікно.
Хрипить сирен строката гама
І натовп – піниться й кипить…
А над усім отим – реклама
І пропозиція – купить!
Тут золото людьми ворушить,
Тут не мечем – відсотком б’ють.
Здається, тут і тіло й душу
Гуртом і в роздріб продають!
Розбіглись вулиці урозтіч
І заломились вдалині.
Які ж то там, на завороті
В пітьму розсипались огні?
То заводського передмістя
Убогі вулиці. Віки
Жили там люди тільки міццю
І витривалістю руки.
Не їм підносили балкони
Ясну відраду: мов гриби,
Вони схиляли за осонню
Свої натруджені горби.
Та час минув, – і мусянжові
Їх груди випростались:
– Жить!
І вам, квартали стовікові,
Їх наступу не зупинить!
Нічний поворот
Ніхто не стріне,
не спитає – звідки,
не підведе стривожено очей, —
лиш підозріло
визирне сусідка
з-за перекошених дверей.
Уступиш ти до темної кімнати,
де сіре ліжко,
як брудний барліг,
стоїть неприбране
і на підлозі знати
сліди чужих —
огидних ніг.
Цвіте герань, —
і в павутинні муха
десь б’ється…
Ти одна, одна.
Ніхто не гляне, не підслуха,
чи ти весела
чи смутна.
Мов корабель,
твоя мансарда
по морю тиші проплива —
і тільки серце,
як петарда,
зболілі груди розрива, —
що десь рясніє сміх веселий,
шумує радість
і тепло,
а ти в запльовану постелю
кладеш запльоване чоло!
Склепила ніч важкі повіки
і в шиби дише гаряче.
Ніхто не схилиться довіку
тобі,
як рідний,
на плече,
не пригадає друзів дальніх,
що десь майнули вітерцем, —
і тільки образи брутальні
тобі палитимуть лице.
Вони повстануть,
як міазми
із чорних шпар,
із вогких плям —
і стиснуть нестерпучі спазми
тебе за горло,
як петля:
для кого молодість горіла,
кому цвіла твоя любов?
Адже ж у тебе – тільки тіло —
п’янючі груди,
гаряча кров!
Перейти на страницу: