Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Оце він? Так ось він той, що розбиває шибки на багдадській залізниці? Ці-ка-во!
Мене раптом пройняла одна жахлива думка. А скільки коштує отой джам? Я подивився. Грубе, дуже грубе скло, таких я не бачив у нас. А вгорі було зроблено прекрасний півмісяць з гарною зіркою. Мені здавалося, що той півмісяць з зіркою має коштувати дорожче за цілий джам.
Я перерахував свої гроші. Їх у мене залишалося вже не багато, а в майбутньому було кілька день перебування в Анкарі, та ще тижнів зо два у Стамбулі… А подарунки друзям? Прощай, Туреччино! Доведеться голому і обдертому зайцем їхати в трюмі.
Я виїздив Туреччину майже всіма залізницями, пам’ять на пейзажі у мене чудова, але який пейзаж між ст. Абрікей і Анкарою – не знаю. Чомусь отой пейзаж не зробив на мене найменшого вражіння і найменшого сліду не лишив у моїй пам’яті.
Коли поїзд остаточно спинився, поліцай суворо підійшов до мене і суворо сказав щось, очевидно, таке:
– Ну, ходімо, такий-сякий! Ось ви взнаєте, як джами розбивати!
Та привів він мене не до караколу, а до якогось добродія на вокзалі.
Вислухавши жахливу пригоду з розбитим джамом, добродій ввічливо запросив мене сісти й подібно до своїх попередників почав начитувати довгу мораль. Говорив він французькою.
– Мені нема часу, – перебив я його, – скажіть краще, скільки коштує отой джам.
Добродій зідхнув.
– Мушу вам зробити неприємність, – відповів він: – Це дуже дороге скло. Вам доведеться чимало заплатити. Воно коштує…
На столі з’явився великий реєстр, і добродій почав поволі водити пальцем по числах. Я бачив: 65, 69, 73…
В мене лишалося тільки 100 лір. На ці гроші я мав прожити ще більше двох тижнів, купити подарунки й забезпечити себе квитком на пароплаві… Прощайте, вражіння!.. Їхати мені зайцем.
Добродій раптом підвів голову і докінчив:
– Воно коштує… дві ліри п’ятдесят!
Тобто – два! Два карбованці!.. Я раптом згадав і Дурана-хамала, і багатія – директора банку, раптом пригадав все, що я чув про турецьку ощадливість, економність і розрахованість… Вийнявши п’ять лір, я сказав звичайною українською:
– Беріть п’ять і покажіть, де у вас ще один такий джам!
Але добродій не зрозумів української мови й повернув мені дві з половиною, ліри… А шкода!
Микола Нарушевич
Народився 26.05.1902 р. в с. Василівка на Хмельниччині. У 1919 р. був одним з засновників юнацької спілки, що діяла під орудою УСДРП, та партії соціалістів-самостійників. Закінчив у 1920 р. Вінницьку українську гімназію, яка сформувала його національні погляди.
Вчителював у селах. У 1924–1926 рр. служив у армії, з 1926-го працював інструктором образотворчих мистецтв у Вінницькій трудовій школі та завідувачем художнього відділу історично-побутового музею (1926–1933). У 1930 р. склав екстерном екзамени на літературно-лінгвістичному відділі Інституту профосвіти у Харкові. З 1932-го працює в інституті соцвиху у Вінниці.
Перші вірші опублікував у 1918 р. в кам’янецьких часописах «Село», «Україна», «Шлях» та вінницьких «Республіканських Вістях». Пізніше ці антимосковські публікації йому згадають слідчі на допитах.
У вінницькому літературному збірнику «Струмінь» були надруковані переклади Нарушевича з польської, а згодом він друкувався у газеті «Червоний Край» (Вінниця) та в журналах «Нова Громада», «Молодий Більшовик», «Плужанин». Протягом 1925–1927 рр. М. Нарушевич опублікував книжку про Вінницю, три оповідання в журналах «Культура і Побут» та «Молодий Більшовик» і сім віршів.
19.07.1933 рр. його заарештували. На міській партконференції поета розкритикували за «прояви українського шовінізму» і назвали «одним з ватажків» контрреволюційної організації. 27. 10. 1933 р. його засудили на 10 років таборів. Про перебування Нарушевича на Соловках згадує С. Підгайний в книзі «Українська інтелігенція на Соловках»: «Якийсь час Нарушевич перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось із його родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, Соловецька тюрма побачила не тільки батька-в’язня, а й сина – не в’язня на становищі ув’язненого. Льонок жив разом з татом в одній камері і був предметом уваги всієї соловецької громади. Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки провадили з хлопцем всілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок… Так цей в’язень добув на острові до червня 1937 р., а потім його відправлено з острова, уже без батька, невідомо куди. Батько працював на сільськогосподарських роботах і дуже переживав розлуку з сином».