Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
II
Вона:
Вночі в далекому байраці
Зловісно пугають сичі,
Не йди, мій соколе, до праці
На варту ратницьку вночі.
Бо за могилою глухою,
Де причаївсь байрак густий,
Тебе зрадливою рукою
Заколе ворог навісний.
Кому ж ти скажеш наостанці
Своє розпачливе «прости»?
Хто розповість твоїй коханці,
Де труп скривавлений знайти?
Не йди, мій голубе коханий,
Бо чи ж знайду в степу твій слід?
Хіба не краще до світання
Під соловейкове сюрчання
Отут забути цілий світ?
III
Він:
Коли кругом, мов чорні круки,
Шугають хижі вороги;
Коли народ ламає руки
Від нестерпучої нудьги:
Коли країна безталання
Лежить розтоптана в крові, —
Ганебно дбати про кохання
Й тікати в гай до солов’їв.
В часи, як смерть свої дарунки
Несе для змучених братів,
Мені миліші поцілунків
Удари лютих ворогів!
Нехай сьогодні я загину, —
Та знаю – по моїх кістках,
(Настане золота година!)
Ітиме радісна країна,
З піснями волі на устах!
IV
Вона скорилась, – він покинув,
Невже наврочили сичі, —
Юнак по-лицарськи загинув
В степу широкому вночі.
Ніхто не знав де герць завзятий
Юнак із ворогом почав:
Ніхто не чув, як ворог клятий
Юнацьку голову відтяв;
Ніхто не бачив, як терзали
Юнацьке тіло пси вночі,
Над ним розпачливо ридали
Лише нестримані дощі.
Над ним схилялись, – щоб сховати
Від сонця, – тіні будяків…
Чи спом’яне ж країна-мати,
Як буде свято святкувати,
Своїх загублених синів.
V
Вона ж лишилась самотою.
Даремно, гірко плачучи,
Вона сиділа під вербою
Щоночі милого ждучи.
Даремно бідна сиротина
Не з’їла вдосталь, не спила,
Та кожну вільну копійчину
Собі на посаг берегла —
Юнак ніколи до криниці
Більш не приходив. Продала
Свій посаг людям. В жалібниці
Дівчина-наймичка пішла.
Ніхто не бачив, як ридати
Вона ставала в самоті…
Чи спом’яне ж країна-мати,
Як буде свято святкувати,
Ті сльози-зерна золоті!
«Я люблю десятчану сорочку…»
Я люблю десятчану сорочку,
Як матусю далеку свою…
Виряджала в чужу стороночку,
Виряджала й прощалась в гаю.
Гомоніла про голод, про злидні,
Про роззуте життя вдовине.
– Приїзди по весні
Хоч на три дні
Та провідай мене.
Та шануйся, шануйся, синочку,
Не заводься з чужими людьми…
А на згадку про мене сорочку
Ось візьми.
Це з своїх конопельок
І робота своя… Далебі —
Цілу зиму сукала куделю
На сорочку тобі.
Ти ж… Як будеш в неділю вдягати
Цю сорочку, – згадай:
Десь далеко в селі стара мати
Вигляда…
Видно, щось ще сказати хотіла —
Про турботне самотнє життя,
Та змарніла верба затремтіла,
Ніби хворе дитя.
Як заміривсь розхристаний вітер!
Нахилив дерева, захитав:
Він сліди зашкорублого літа
Замітав.
Я пішов, а матуся сплакнула:
– Не забудь, пам’ятай.
Темна ніч огорнула
Темний гай.
Гетто
Вінницькій Єрусалимці
Зламались крихітні заулки
і розтрусились між халуп.
Тут на порогах навіть мулко,
тут посковзнувся кожен слуп;
тут кожен дах, як журне чоло,
і кожна шибка, як сльоза:
не раз топтала їх додолу
важка розлючена гроза;
не раз із попелу розпуки
над станом обгорілих стін
побитих кроков чорні руки
підносили німий проклін.
В тісних кутках і заворотах,
де тінь сліди свої хова,
гніздиться вікова скорбота,
немов стривожена сова.
Зігнулись бідні нерозважні
над ретязями довгих літ, —
і тільки смітник неосяжний
розпух, як випнутий живіт,
і та в нападах тупого нуду
синагогальний шестикут
сухою мудрістю талмуду
втішає вимучений люд.
Узяте в кам’яні лабети
тісного міста – без пуття
хитруєш ти, нужденне гетто,
само з собою і з життям;
латаєш бебехи дрантливі
сліпої долі, і стежки
твої згубили перспективи
в завулках темних і грузьких…
А вже виходить із орбіти
стара підтоптана земля, —
і по степах крилатий вітер
нові розчісує поля.
Зведись і ти з старого бруду,
виходь на росяні лани —
і в пшеницях – на повні груди
простором соняшним дихни!
Перейти на страницу: