Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Зосю, скажи їм: я ж не ворог. Ти ж знаєш, я чесно воював і чесно воювати буду. Мало що між нами сталося! До чого ж тут вони? Скажи, Зося!
Стоячи трохи віддалік, Зоська байдуже дивилася кудись у чисте, з рідким чорнобилем поле, і сержант пригадав:
— А що їй казати? Вона уже сказала. Там на хуторі. Що ти до німців перебігти зібрався.
— Неправда! — спалахнув Антон, перепинивши його. — Це помилка! Суцільне непорозуміння.
— А, здається, і ти казав, начебто вона теж вирішила перебігти? То як же все це розуміти?
— Це неправда! Я помилявся.
— Хороша помилочка, японський городовий! А коли б ми її шльопнули, послухавши тебе?
— Ну що ви! Я це по злості. За кривду. Тому що вона… Ми з нею посварилися. Бо я… Ми полюбовно. Зосю, скажи їм. Що ж ти мовчиш? Вони ж хочуть мене застрелити!
Зося, як здалося йому, трохи м'якшим поглядом окинула його розхристану постать, далі зиркнула на трьох партизанів віддалік. Очевидно, вагалася, і сержант, якому, мабуть, почало набридати це слідство, прикрикнув.
— Так що? Він правду каже? Чи демагогію розводить Тепер усі вони уставилися в стражденно напружене обличчя Зоськи, і Антон подумав, що від її відповіді буде залежати жити йому чи зразу ж померти. Але Зоська зі скам'янілим обличчям продовжувала мовчати.
— Що ж, продавай! — розпачливо й стражденно процідив Антон. — Нехай убивають. За мою любов…
— О, він уже про любов!. Спритний, японський городовий! — посміхнувся сержант і звичним рухом скинув із плеча автомат. Обвітрені Зосьчині вуста здригнули, і, нібито боячись, що не встигне, вона промовила:
— Гаразд, не треба. Він свій…
— Так якого ж дідька?! — скипів сержант, тримаючи в руці автомат. — Якого ж дідька ти нам крутиш голову? Ти кричала: перебігати надумав, а тепер навпаки. А то — обох к чортам собачим!..
— Я по злості, — тихо сказала Зоська.
— Товаришу сержант! — став благати Антон, відчувши, що, не зважаючи на його показний гнів, сержант завагався і треба не допустити, щоб ним знову опанувала самовпевненість. — Товаришу сержант, я ж казав… Розв'яжіть мене, я доведу, їй-богу! Я ж свій, радянський…
— Хай, розв'яжіть, — підтримала Зоська.
— Розв'язати?
— Розв'яжіть.
— А не боїшся?
— Ні, не боюся.
— Ну й чудеса! Стефан казав, на хуторі з сокирою кидалася, а тут — розв'яжіть! Ну й жіноча логіка! Добре, що ж, справді… Бруднитися тут об нього. Пашка! — гукнув сержант товстунцеві. — Розв'яжи! Але май на увазі, на випадок чого — відразу чергою в спину. Я цяцькатися не люблю, японський городовий!
— Ну що ви, товаришу сержант…
Легким рухом плечей Антон скинув із себе незастебнутий кожушок, і Пашка розв'язав позаду вірьовку. «Як добре всетаки мати руки розв'язані, — подумав Антон. — Немовби волю здобути». Але до волі, мабуть, ще далеко, хоча і майнула надія. Швидко заспокоюючись, Антон одяг у рукави кожушок, старанно застебнув його на всі гудзики.
— Віддали б і наган, га, товаришу сержант, — лагідно звернувся він з новим проханням.
— А дулю не хочеш! Ще йому й наган! — розсердився сержант. — От прийдемо, розберуться, тоді й одержиш. «Значить, ще на підозрінні. Ще будуть тримати на прицілі, — Думав Антон. — Ну що ж, хай так. Ще невідомо, голубчики, як вам пощастить пройти біля німців. Це ще ми побачимо…»
— Ну, кроком руш! — сказав сержант, закидаючи за плече автомат. Салєй і Пашка вже стояли готові рушати, Антон зараз поспішав теж, одна Зоська чомусь затрималася.
— Зачекайте, — сказала вона. — Мені треба в Скідель.
— От тобі й маєш! — дражливо озирнувся сержант. — Знову їй у Скідель! А цього я куди поведу? Що я скажу там? Ні, ми спершу дійдемо до Липичанки, розберемося, а потім — куди хочеш. Хоч у Берлін до Гітлера!
— Ви зірвете завдання.
— Ви самі зірвали своє завдання. Чого стали? — крикнув сержант на своїх. — Ану марш! Салєй — уперед!
Салєй слухняно ступив у сніг і попрямував по схилу навкоси до вершини пагорбка; за ним рушив Антон. Сержант почекав, пропустив поперед себе Зоську, товстунця Пашку і пішов позаду всіх.
17
«Отже, послав бог рятівників, як тільки від них одв'язатися?» — думала Зоська, знову йдучи по схилу за Антоном. Їй так не хотілося плестися невідомо куди, неспокій за невиконане завдання охопив її знову, вона ледь подолала в собі нетерпеливість, але що вдієш Зоська давно прострочила всі терміни, порушила весь порядок, наплутала і все ускладнила. Звичайно, їй бракувало досвіду, спритності, а передусім — характеру, простої людської наполегливості. Вона шкодувала вже, що заступилася за Антона, напевно, тепер без нього було б тут легше, мабуть, він заслуговував того, щоб його розстріляти. Але в судді йому вона не годиться, вона взагалі нікому не годиться в судді, тому що сама відчувала себе винною. Знову ж, у випадку з оцим Голубіним вона не була особою сторонньою, скоріше зацікавленою, і тепер, коли трохи біль стих від того, що сталося вночі на хуторі, відчула, що краще б ухилитися від цієї малоприємної справи. От приведуть у загін і нехай тоді його судять. На те є там начальство, товариші, люди розумніші, а головне — рішучіші, ніж вона. Зоська більше не хотіла бути зв'язаною з ним і його долею. Досить з неї того, що їх уже зв'язувало.