Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Швидкою ходою вони перейшли рівне поле й потрапили в такий же рівнинний хвойний лісок. Іти було легко. Ще не старі, рідкі, без підліска сосонки хоча й поганенько та все ж ховали людей, зате добре видно було навкруги. Салєй попереду крутив головою, придивлявся, та, здається, в сосняку було пусто.
Вони мовчали всі, лише дивилися й слухали. Але сосняк швидко скінчився, попереду знову розкинувся притуманений простір поля, і Салєй, не дійшовши кроків двадцять до узліску, зупинився.
— Товаришу сержант!..
Сержант швидко пройшов наперед, разом із Салєєм присів за низенькою кучерявою сосонкою. Попереду в полі щось відбувалося, здається, там були люди, проте звідси Зоська ще нічого не могла бачити і стежила тільки за тим, як сержант обережно визирає з-за сосонки. Біля неї, знявши з плеча німецький карабін із чорним прикладом, стояв товстунець Пашка. Тривожний неспокій Зоськи за свої невеселі справи трохи вгамувався, витиснутий тривогою іншого характеру. Тепер, однак, все залежало від цих людей, вона ж була позбавлена всякої можливості, ініціативи і зробити нічого не могла.
— Ідіть сюди! — тихо покликав їх до себе сержант, і вони всі підійшли до його кучерявої сосонки. — Он бачите Придивившись через поле в розтягнутий далекий узлісок, Зоська побачила там людей, коней, запряжених у вози, мабуть, там проходила дорога, і люди чогось спинилися на узліску. З цього боку, від поля, дорогу і людей трохи затуляв рідкий березнячок, через який, однак, було все видно на дорозі. Справа звідкілясь біг у той бік невисокий насип залізниці з рядком телеграфних стовпів і рідкою смужкою чагарнику. Мабуть, це й була та залізниця, про яку говорив у рівчаку Салєй.
— Бачили? — озирнувшись, кивнув сержант. — Спробуємо за насипом.
— Зрозуміло, — сказав Антон таким тоном, наче він був тут рівноправний боєць, а не людина під арештом. — Тільки перебіжками треба.
— Не перебіжками, японський городовий, а на пузі! Поповзом, ясно? — сердито поправив його сержант.
— Можна й поповзом. Найкраще по канаві.
— По канаві, саме так. Значить, так! — озирнувся сержант. — Я іду попереду. За мною — ти! — показав він на Антона. — Потім Пашка і ти, — тицьнув він пальцем у Зоську. — Салєй, будеш останнім. На випадок чого — вогонь і ривком у ліс. Зрозуміло?
— Ясно! — тим самим тоном за всіх відповів Антон.
Вони повернули між сосен праворуч і, не виходячи на узлісок, направилися до залізниці. У сосняку їх не було видно, але сосняк не доходив до залізниці, узлісок незабаром повернув убік, попереду був голий шмат поля, котрий потрібно було переходити відкрито. Сержант роздратовано згадав японського городового, почекав, і Зоська подумала: пошле когось уперед. Але не послав. Озирнувшись на всі боки й трохи пригнувши голову, побіг по полю сам. За ним, теж утягнувши голову в плечі, широко застрибав по снігу Антон. Пашка-товстунець побарився, мабуть, довше, ніж слід було, і коли сержант уже добіг до залізниці, по-жіночому вихляючи задом, потрюхикав по свіжих слідах. Зоська не стала чекати, коли той відбіжить далеко, і побігла за ним. Хоча було і далекувато, але вона угледіла за насипом коней, воза, що стовпилися біля такого ж соснового узліску, там же було видно кілька людських постатей, але звідси зрозуміти, що вони робили, було неможливо. З дороги їх, здається, не помітили, вони всі перебігли від сосняку до залізниці, не почувши ні крику, ні пострілів. Начебто поки що все гаразд…
Здається, й справді все гаразд. Зоська відчула полегшення, коли сама добігла до колючих кущів придорожньої посадки і коли туди ж, наче не дуже й пригинаючись, лише згорбившись, притрюхикав Салєй. Сержант боком лежав на снігу і жестом показав біля себе, де лягли всі інші.
— Усе тихо? Так… Тепер на коротких дистанціях…
Не довго думаючи, він підхопився на ноги і помчав уздовж по канаві, за ним кинувся Антон. Зоська відчула, як дуже забилося серце чи то від знемоги, чи, може, тому, що небезпека наближалася — тепер їм треба прослизнути під самим носом німців. Ох, коли ж помітять! Справді, була б хоч зброя, а то… Хіба що покаже свою кмітливість цей зануда сержант. Наскільки він був їй несимпатичний раніше, настільки тепер вона покладала на нього надію.