Невідоме Розстріляне Відродження

От зараз знайду якесь потрібне мені слово і остаточно доведу, що жодних мечетів підчас всього перебування в Туреччині я не зневажав!

Дивна річ переляк! Я вже написав цілу книжку про Туреччину, я вже робив про цю країну доповіді та завжди доводив, що релігійний фанатизм винищено тут дощенту. Але досить було почути сполучення «джамі» та «гяур», щоб поновилися в моїй свідомості старі розуміння, старі уявлення про Схід, як вогнище жорстокого фанатизму. Хтозна, може, тут за споганення мечету призначають довгорічну тюрму, а може, тільки висилають з країни? В обох випадках мене чекала велика неприємність, бо порушувалися всі мої плани та всі надії на цікаві вражіння.

Можливо, що і в тюрмі турецькій цікаво посидіти, але я волію обійтися без подібних вражінь. І раптом випадкова сторінка в словнику штовхнула мене на справжнє розуміння події: «рюзгіяр» – вітер… І не знаю, чому саме, але раптом по цьому я згадав, що скло турецькою мовою зветься «джам»…

Джам, а не джамі! Який сором! Адже в мене, в моїй власній книжці на відповідній сторінці розповідається про скляра, як той щоранку проходив повз моїх вікон та вигукував свій крам. Я не споганив мечету. Я тільки розбив шибку. Очевидно, було так: я вийшов на станції, а потім не причинив щільно за собою двері, вітер («рюзгіяр», а не «рюс гяур») тріпонув, – і скло розбилося.

Я вийшов ще раз на ґанок і подивився на розбите вікно. Тепер у ньому була величезна дірка. Очевидно, кондуктори обдивляючися й роблячи експертизу, з великої старанності видавили здоровенний шматок скла.

Я повторив кілька раз знайдені мною слова, і кондуктори переконалися, що я визнаю свою провину. Але галас од цього не зменшився. Почали збігатися не лише кондуктори, але й пасажири зі всього поїзда, всі докірливо дивилися на мене, і кожний читав мені нотацію. Нарешті, прийшов поліцай і виголосив довгу промову. Я не зрозумів жодного слова окремо, але ввесь зміст цієї громадської догани був надто зрозумілий. Поліцай говорив, очевидно:

– І як вам не сором, а? Ми вас, як людину приймаємо в своїй країні, даємо змогу за ті сами гроші, що й наші громадяни платять, їздити чудесною багдадською залізницею, а ви шибки розбиваєте! Хіба ж можна так?

Спочатку я мовчав. Але потім лють мене взяла. Ну, припустімо, розбив, шайтан вас забирай зовсім з вашим джамом!.. Ну, заплатю. З поїзда не втечеш, чи не так? Чого ж ви тут мені мораль начитуєте? З кожним може таке бути! І я вголос висловив свою лють і образу моїм учителям доброї поведінки.

Справа, очевидно, була не в цьому. Одної моєї згоди заплатити було мало. Може, це зветься в Туреччині хуліганством? Може, ще штраф якийсь належиться?.. Турки далі начитували мені мораль.

– Куди ви їдете? – спитав поліцай.

Це я зрозумів і відповів, що їду до Анкари.

Поліцай знову виголосив прекрасну промову, яка, очевидно, мала означати, що в Анкарі, мовляв, ми з вами як слід поговоримо. Після цього всі пішли, але протягом всієї дороги аж до самої Анкари раз у раз підходили до мого купе пасажири й з огидливою цікавістю дивилися: