Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Коли ми вилізли з авто, Корвін звернувся до Люка:

— Зазвичай фантомам Лабіринту довго не протриматися.

— Це я вже зрозумів, — відповів Люк. — А чи не знаєте ви якихось хитрощів для тих, хто опинився в такій ситуації?

— Знаю їх усі, хлопче. Хочеш жити, умій крутитися, як люди кажуть.

— Тобто?

— Тату...? — сказав і я. — Ти хочеш сказати, що...

— Так, — відказав він. — А де знаходиться моя перша версія, я не знаю.

— То це з тобою ми зустрічалися нещодавно? І тоді в Амбері це теж був ти?

— Так.

— Тепер розумію. Ти був не схожий на інших, що стрічалися на моєму шляху.

Він поплескав мене по плечі.

— Я і є не такий, — сказав він, кинувши погляд на Лабіринт. — Я накреслив цю штуку, — заговорив він знову після невеличкої паузи, — і я єдиний, хто пройшов крізь неї. Відповідно, я — єдиний фантом, якого він може викликати. До того ж він, схоже, ставиться до мене не лише чисто утилітарно. Ми можемо спілкуватися, у певному сенсі, і він, здається, охоче надає мені енергію, необхідну для мого існування, і це триває уже дуже давно. У нас із ним є власні плани, і між нами склався, можна сказати, симбіоз. Гадаю, що фантоми Амберського Лабіринту та фантоми Лоґрусу є, навпаки, одноденками.

— Мені зустрічалися саме такі, — підтвердив я.

— ...за винятком одного, якому ти прислужився, за що я тобі вдячний. Він, а точніше вона, тепер під моєю протекцією, доки все це триватиме.

Він прибрав руку з мого плеча.

— Ти мене ще не представив твоєму другові, як годиться, — сказав він.

— Вибач, це обставини мене трохи відволікли, — сказав я. — Люку, хочу познайомити тебе з моїм батьком, Корвіном Амберським. А Люка, сер, насправді звати Рінальдо, і він син вашого брата Бранда.

Очі Корвіна на мить розширилися, тоді звузилися, і він простягнув Люкові руку, уважно вивчаючи його обличчя.

— Приємно познайомитися з приятелем мого сина, а також зі своїм родичем, — промовив він.

— Радий познайомитися з вами, сер.

— А я дивувався, чому твоє обличчя здалося мені наче знайомим.

— Схожість більше у зовнішніх рисах, сер, якщо ви це маєте на увазі. Можливо, навіть, тільки цим ми з батьком й схожі.

Тато розсміявся.

— А яким чином ви, хлопці, познайомилися?

— В університеті, — пояснив Люк. — У Берклі.

— Де ще можуть випадково зустрітися два амберити? Звісно ж, не в Амбері, — сказав Корвін, відвертаючись від Люка і спрямовуючи свій погляд на Лабіринт. — Ти ще розповіси мені про себе. Але зараз, хлопці, ходімо зі мною. Я хочу теж вас представити.

Він попрямував до сяйного візерунка, а ми пішли слідом за ним, крізь тепер уже випадкові пасма туману. Навкруги стояла тиша, чутно було лише наші кроки. Та й вони лунали недовго.

Наблизившись до краю його Лабіринту, ми зупинилися, роздивляючись його в усіх подробицях. Візерунок був витончений і надто великий, аби охопити його одним поглядом. Сила, здається, так і пульсувала в ньому й випромінювалася назовні.

— Привіт, — промовив Корвін. — Хочу представити тобі мого сина та мого небожа, Мерліна та Рінальдо. Хоч, гадаю, з Мерліном ти вже зустрічався раніше. У Рінальдо проблеми. — Він замовк, пауза тривала довго. Тоді він сказав: — Так, ти маєш рацію. — А потім іще: — Ти й справді так гадаєш? — Й, нарешті: — Гаразд. Звісно, я їм перекажу.

Він потягнувся, перевів подих і зробив кілька кроків від краю Лабіринту. Потім поклав руки на плечі нам обом.

— Хлопці, — сказав він. — Маю щось на кшталт відповіді. Але вона спрацює за однієї умови: ми всі мусимо пройти цим Лабіринтом, з різних причин.

— Я в грі, — сказав Люк. — Але в чому тут сенс?

— Він погоджується тебе визнати, — сказав Корвін, — і підтримувати, як підтримує мене. Звісно, це має свою ціну. Наближаються часи, коли йому знадобиться цілодобова охорона. Ми з тобою можемо вартувати по черзі.

— Звучить гарно, — відповів Люк. — Це місто досить затишне. А мені наче не до шмиги повертатися до Кашфи та намагатися скинути себе самого.

— От і добре. Я піду першим, а ти тримайся за моє плече, на той випадок, якщо щось піде косяка. Мерліне, ти йдеш останнім і підтримуєш контакт із Люком з тієї ж причини. Все ясно?

— Звісно, — сказав я. — Рушаймо.

Відпустивши наші плечі, він попростував до того місця, де починалася лінія візерунка. Ми йшли за ним, і коли батько зробив перший крок, рука Люка вже лежала у нього на плечі. Незабаром ми всі рухалися Лабіринтом, ставши до знайомої боротьби. Але, навіть коли почали здійматися вгору іскри, долати цей Лабіринт, здавалося, трохи легше порівняно з попередніми моїми мандрами, як я їх пам’ятав. Може, це тому, що тепер хтось інший прокладав шлях.

Коли ми продиралися, вибиваючись із сил, крізь Першу Запону, у моїй уяві поставали алеї в оправі могутніх каштанів. Іскри злітали нам вище голови, і я відчував, як сили Лабіринту накочуються на мене, пронизують мене: і тіло, і розум. Я пригадав університет, пригадав, як мені доводилося якнайбільше викладатися колись на стадіоні. Опір наростав, чим далі, тим дужче, він накривав нас із головою. Щоб переставляти ноги, треба було докладати шалених зусиль, і якимось чином я відчував, що зусилля важливіші за сам рух. Я відчував, що струм проходить усім моїм тілом і волосся на голові починає їжитися. Втім, у цьому процесі не відчувалося ані намагання збити з розуму, як це було під час моїх перемовин із Лоґрусом, ані присмаку змагання, на яке перетворювалася прогулянка Лабіринтом Амбера. Це було так, наче я проходжу через свідомість іншої істоти, яка ставиться до мене майже приязно. Можна сказати, що я відчував навіть підбадьорення, коли йшов кривою, коли проходив поворот. Опір був не менший, іскри здіймалися не нижче, ніж на іншому Лабіринті, на аналогічних його ділянках. Але я звідкись знав, що цей Лабіринт ставиться до мене геть по-іншому. Ми з величезними зусиллями прокладали собі шлях уздовж ліній Лабіринту. Ми повертали крізь знемогу та вогонь... Проходження Другої Запони стало тягучим випробуванням витривалості й волі. Після цього йти стало трохи легше, і до мене злетілися спогади усього мого життя, аби жахати мене, але й втішати.