Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Академіків знищено, але Академію не закрито. Чому? Бо вибух української національної творчости по 1917 році наочно показав москвинам, що царськими методами «васпрєтіть» вони ніколи не поконають України. Пригадали інструкцію своєї цариці Єкатєріни II — «московщити помалу і непомітно».
Москвини побачили в 1917 році, що українець, навіть змосковщений, все ж лишається вдачею, а часом і світоглядом таки українцем, хоч і називає сам себе «русскім» (с. т. москвином). І москвини придумали справді ґеніяльний план: знищивши українську еліту, поставити на її місце «зукраїнізованих» чистокровних москвинів. Чистокровний Москвин, хоч би й перфектно знав українську мову, історію, літературу, а може, і сам би писав лише на українські теми і лише українською мовою і навіть справді щиро любив би Україну, — все ж лишиться до смерти тим, чим він народився, — москвином. Москвином і ЛИШЕ москвином, бо ж різнить нації, і різнить у самій основі, різна духовість. А чужої духовости не можна «навчитися»: вона передається ЛИШЕ Генами. Українізований Москвин в найліпшому разі може бути патріотом України, а це зовсім не те, що є український патріот. У житті ж звичайно таких найліпших випадків є менш як 1%, а 99% «зукраїнізовані» москвини завжди стануть на боці Московщини в її боротьбі з Україною; стануть активно чи пасивно, але на боці москвинів. А ці «зукраїнізовані» москвини для України є далеко, далеко небезпечнішими ворогами, ніж звичайні москвини, бо вони свої промосковські погляди і діяльність аргументують не московськими інтересами, але «науковою об’єктивністю», «солідарністю робітників», «інтернаціоналізмом» і т. п. гарними фразами. А на гачок–принаду таких справді гарних фраз наївні українці дуже легко ловляться, не бачачи руки, що держить вудку. Українізація України московським урядом мала дві мети: виявити і скласти списки української національної еліти і керму національного відродження України передати в МОСКОВСЬКІ руки.
Але кермувати кораблем може лише той, хто знає море, знає його підводні скелі, напрям і силу пануючих на ньому вітрів, інакше корабель затоне раніше чи пізніше. Москвини українського національного моря не знали. Чекати, поки «зукраїнізовані» москвини його вивчать, не було часу, бо те море вже почало виходити з берегів і загрожувало затопити москвинів і Московщину. В цей критичний для москвинів час подали їм дружню допомогу — найбільшу з усіх інших допомог — жиди.
Наші (в Україні) жиди знали українське море ліпше, ніж ми самі. Жиди розуміли, ЩО означає відродження української нації. Знали, що культурне відродження — це лише початок великого процесу росту України. І ЖИДИ знали, в чім є сила і слабкість того процесу.
Москвини добре знали, що кожний жид є українофоб, а рівночасно і москвофіл. Тому вони спокійно доручили жидам керувати «українізацією»; на місце знищених академіків–українців зробили «академіками» В. Затонського (жид), А. Хвилю (справжнє ім’я Мусульбас — жид), Ізраїля Агола, Наума Ахієзера, В. Фількенштейна, И. Ліберберґа, О. Фінкеля, Н. Кагановича, О. Шліхтера та ін., які не мали нічого спільного з наукою ніколи. Більшість із них без університетської освіти, а деякі навіть і без середньої. Додали ще кількох москвинів, які вже «здєлалісь украінцамі», ну, а щоб не надто впадало в очі, наставили «академіками», як зовнішню декорацію, кілька — енків — слухняних яничар, всіляких тичин, сосюр, кириченків, які з лакейською послужливістю вже 30 років «помагають москалеві з матері сорочку здирати». А щоб було ще певніше, то надали право голосу рішати справи Академії замітачам, сторожам, слугам академічних будинків. (Петербурзька Імператорська Академія Наук не зазнала жодних змін).
Українську Академію Наук підпорядковано Московській Академії, яку замаскували назвою «Всесоюзна». А щоб кожному була ясна ця «реформа», то перезвали Українську Академію Наук на Академію Наук України, с. т. змінили національне означення на географічне. (Змодернізована форма царського «нє било, нєт і бить нє может»).