Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Аглая Вікентіївна заявила про бажання познайомитися з цим маленьким вуглярем. Вона викладала в гімназії тільки два місяці і Зілова бачила вперше. Ваню привели і посадили поруч.
— Пробачте, — почервонів Зілов. — Але ж я весь у сажі й мастилі. Я боюсь, що забрудню вашу сукню…
— Ну, що ви?.. Але справді, для чого ви обрали собі таку… брудну професію? Ви ж пішли з сьомого класу? Значить, ви могли б стати на роботу конторником, телеграфістом, чи що? Я уявляла вас собі зовсім не таким!
— Уявляли?.. Не таким!
— Атож. Ваші товариші стільки про вас розповідали. — Аглая Вікентіївна нахилилась ближче і потяглася через стіл до вази з яблуками. — Олександр Іванович просив переказати вам від нього вітання…
— Що? — Зілов кинув оком і зразу примовк. Потім схопився і нахилився присувати вазу. — Що сказали?
— Олександр Іванович вітає!.. Пане хорунжий, будь ласка, передайте мені ножик.
Зілов поставив вазу і почав вибирати собі яблуко. Очі його дивилися вбік, примружені і зосереджені, немов відсутні. Раптом він зареготав. Аглая Вікентіївна здивовано звела до нього ліву брову, потім непорозуміло глянула на Парчевського і пробачливо посміхнулася: він такий чудний…
Зілов підвівся:
— Тоді, панове, дозвольте мені скинути цей піджак. Сорочка принаймні чиста. — Він смикнув з плечей робу і метко пошпурив її через плече. — Гей ти, козаче, держи!
Репетюків вістовий підхопив її з льоту і браво відкозиряв.
— Воропаєв! — гукнув Зілоц. — Вікторе! Я згодний випити мирову! — Він налив два келихи і простяг один прапорщику Воропаєву.
Злегка зашарівшися, Воропаєв підвівся.
— Браво! — зринуло з усіх боків.
Хвилинку Зілов і Воропаєв стояли один проти одного. Зілов — широко усміхнений, з келихом в руках. Воропаєв — дедалі дужче шаріючись.
— Пий. Він тобі паровоз їхати на Дон відремонтує!
Всі зачмихали.
Півтора року тому, в перші дні Лютневої революції, за контрреволюційний випад Зілов вимагав виключити Воропаєва з гімназії. Цього Воропаєв не подарує ніколи Зілову. Але зараз було незручно: Аглая Вікентіївна дивилася, непорозуміло посміхаючись, — ще почне розпитувати, в чому річ. Воропаєв мерщій простяг руку і взяв келих.
— Гірко! Брудершафт!
Зілов і Воропаєв змушені були поцілуватися. Туровський вихопив свого камертона і задав тон:
— Ре-ля-сі!
— Олександр Іванович здоровий? — гукнув Зілов, схилившися до Аглаї Вікентіївни. Він прикладав долоні до вух, бо гамір і шарварок вже сягав свого апогею.
— У нього температура тридцять вісім! — так само відповіла вона.
— Це було і минулого місяця! — розчаровано здивувався Зілов.
— Але він сподівається, що до кінця цього місяця в нього буде не менше як сорок три — сорок п'ять…
Зілов свиснув і щасливо зареготав. Дарма що така температура не тільки могла загрожувати здоров'ю їх спільного знайомого, а, безперечно, мала б його спопелити, це не викликало ні в нього, ні в Аглаї Вікентіївни ніякого хвилювання. Зілов обійняв хорунжого Репетюка за плечі:
— Левко! Мир! Ми ж таки з тобою старі футболісти. Капітан Репетюк, я прошу мені пробачити, що я тоді вас так образив, коли ми викидали вас із гімназії, сер!
— Але ж, прошу, сер, — відхилився трохи Репетюк. — Між джентльменів…
— Пий, джентльмен! — і Зілов тицьнув йому кухоль пива наполовину з лікером шартрез.
Тепер уже в кімнаті завис суцільний п'яний гвалт. Свічки догоряли, і довгі язики полум'я танцювали і вихилялися, мов сп'янілі. Вони чаділи, і кіптява осипалася на скатертини і пелюстки білих зіжмаканих троянд. Хтось здогадався свічки гасити, і тоді раптом стало видно, що за вікном уже загоряється ранок. Отець Іван хропів у кутку, підклавши під голову промащену робу Зілова. Було душно, і всі з галасом посунули до коридора, надвір.
Край неба на сході палав золотом і червінцям.
— Четверта година, — сказав Піркес, похитнувшись на порозі, — о шостій вже треба бути на матеріальному складі. Сьогодні вісім вагонів дров…
— Різані чи двополінки?
— Двополінки, — зітхнув Шая. — Якби ж то хоч через день отак вечеряти, то й з двополінками неважко було б впоратися… Сьогодні у нас що?
Піркес снідав у понеділок, обідав у вівторок, а вечеряв у середу. Він, Сербин, Макар, Потапчук, Туровський і ще кілька товаришів ходили підробляти на матеріальний залізничний склад — подавати вугілля на естакаду, розвантажувати дрова, дошки чи шпали. За вагон вони одержували десять крон. Фунт чорного хліба коштував півтори крони.
347
«Кинем об землю лихом, журбою…» — українська народна застольна пісня.