Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Паровоз стояв у бурхливій хмарі і страшно ревів. Це був С-815.

Він стояв недвижний, на одинадцятій проти депо — в самому центрі привокзальних колій, — всі відливи відкрито, перегріта пара виривалася з них з оглушним шипінням і свистом, вона клубочилася, шумувала й вирувала. Руків'я сигналу було також відведене, і з головки гудка видирався нестримний струмінь, сповняючи все на багато кілометрів окіл могутнім, пронизливим ревом. Але ні в будці, ні на тендері, ані близько паровоза нікого не було: ні машиніста, ні помічника, ані кочегара. Топку щойно залито, регулятор відкрито, відливи відчинено, руків'я сигналу замкнуто намертво — паровоз випускав усі пари, і бригада його залишила.

Та напруження пари хутко дійшло межі. Напруга спала враз, тоді почала спадати далі — більше й швидше. Шипіння й гуд притихли — паровоз захрип і почав затихати зовсім. І тоді стало чути, як звідусіль — з депо, з товарної, з пасажирської, з естакади, з матеріального дворища, з маневрових і запасних колій, звідусіль — його закликові відповідали сотні інших паровозів. Голосисто і дружно лементували на відповідь різноголосі «Ов», «Щ», «Пп», «К», «М», «С» — уривчасто, але довго й нестримно, — тривогу. З паровозного кладовища надсадливо верещала кукушка серії «Ь».

Довкола — на колії, на перонах, на переходах і під'їздах, скрізь — не було нікого, була пустка. Тільки з службових дверей на широкий перон пасажирської раптом вибіг черговий по станції, розмахуючи своїм червоним кашкетом, але й він не знав, для чого він вибіг, і, надівши кашкет, мерщій зник. З одеської колії прогуркотів через міст маневровик, з несподіваною для нього кур'єрською швидкістю промайнув повз вокзал і, репетуючи безперестанку, зник по київській чи волочиській.

Уздовж перону, гуркочучи сотнею підкованих чобіт, бряцаючи півсотнею манерок, хутко пробіг взвод німецьких піхотинців — п'ятеро останніх волокли кулемети. І саме в цю хвилину високо на водонапірній вежі депо, на драбинці, що провадила на її дах, з'явилася невеличка фігурка. По щаблях вона здобулась на самісінький гребінь — найвища точка над усією залізничною територією — і почала прив'язувати до громовика широке червоне полотнище. Внизу вітру не було, але там, високо над землею, вітер був, він тріпав полотнище, він видирав його з рук, і фігурка — там, угорі на драбинці, — похитувалася опинаючись. Паровози ревли звідусіль, невпинно й тривожно, вже до них приєдналось рохкання гудка з вагонних майстерень, вже приєдналося й вищання сирени з депо. З насипу проти станції, в заулки від переїздів і виходів до колії розбігалися робітники групками і поодинці — геть від вокзалу, геть від станції, геть від залізниці.

В цю хвилину і німецький лейтенант помітив фігурку з червоним прапором угорі на водонапірній вежі. Він підвів руку і спинив взвод. П'ятдесят гвинтівок скинулися вгору, п'ятдесят випалів злилися в один залп. Але всі п'ятдесят схибили. Чоловічок на вежі і далі хитався проти вітру на останньому щаблику, тримаючись за громовий шпиль. Тоді лейтенант повідомив дистанцію, і п'ятеро снайперів звели рамки на двісті п'ятдесят. На п'ятому пострілі чоловічок на вежі похитнувся. Він вхопився за стяг і шарпнув його до себе. Знамено напнулося, і прив'язаний щойно кінець не витримав — він одірвався. Вітер кинув знамено назустріч чоловікові, знамено огорнуло чоловіка, миттю спеленало його в червоне, червона фігурка відокремилася від щаблів і стрімголов упала вниз, викресливши на мить на мурі вежі тріпотливу й вогнисту в промінні сонця червону лінію. Лейтенант вигукнув наказ, і взвод загримів чобітьми далі — в бік товарної станції. Паровози ревли дружно й тривожно. Страйк почався.