Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Бронька Кульчицький пригладив і підкрутив вусики.

Але про мундири — то був тільки прийом ораторського мистецтва. Гімназичні мундири зносилися ще в перші роки імперіалістичної війни. Досі гімназичний мундир зберігся лише в першого учня, Едмупда Хавчака.

Перед директором гімназії сиділо тридцятеро молодиків в одежі мальовничій і різноманітній. Переважали потріпані офіцерські френчі всіх кроїв, кольорів і фасонів. То були френчі старших братів, батьків чи шуряків — забитих, поранених чи демобілізованих. Не менше було й захисних солдатських гімнастерок. Їх вимінювалося на тютюн, самогонку та сірники. Але добра половина сиділа в одежі, не властивій ні солдатам, ні офіцерам старої російської армії. Тут були і австрійські однобортні тужурки, і німецькі мундири, і румунські кітелі, навіть бельгійські авіаторські пуловери. Здавалося, що це зійшлися недобитки розтрощених армій — старі рубаки і бойові поплічники, — щоб за товариською бесідою спогадати дні юності й звитяжних боїв. Бронька Кульчицький був зодягнутий у коротенький жупанець і широченні сині бриджі — весь в лампасах, галунах, кантах і наличках. Докінчуючи гімназичну науку, він одночасно служив у військовій комендатурі старшим писарем. За цей рік він встиг уже зробити деяку військову кар'єру. За панування Центральної ради він був каптенармусом у батальйоні залізничної охорони і спекулював цигарками од Вінниці до Могильова. За часів совдепів він був телефоністом в штабі третього залізничного полку і ходив з офіцерським наганом та чотирма бомбами. Після повороту Центральної ради з німецькою та австро-угорською окупаційною армією він зробився урядовцем для доручень при канцелярії отамана-квартирмейстера і носив папаху з блакитним шликом і з золотими позументами. Коли наставала зміна влади. Бронька напинав стару гімназичну шинель, брав загальний зошит в кишеню і тихо з'являвся до гімназії — сісти на своє місце, на останню парту, в лівому кутку біля вікна.

— Що, за цей час багато врубали з тригонометрії? питався він у свого сусіда, Володьки Кашина. — А з латини? Йолки-палки! Хто це такий Овідій, Ціцерон? Ах, Назон! А Ціцерон? Що? Ще й історія України? Якої України? Ах, цієї! За цими переворотами ніколи й гімназію закінчити…

— Панове абітурієнти! — журно оглянув директор барвисте збіговисько. — Не під легку годину судилося вам бути юними. О, ве! Чотири роки ревли гармати, і на олтарі Марса, ненажерливого бога війни, мало не кожний з вас втратив батька, брата чи кревного. Ваша юність минула без чистих радощів, без невинних утіх. Ваше молоде життя зусюди оточували лише горе, страждання, муки і смерть. Але…

Що ж, за дев'ять років гімназисти звикли протягом сорока п'яти академічних хвилин слухати все, що б їм не говорилося з кафедри. Треба тільки зробити уважне обличчя, вперти очі педагогові в перенісся — і тоді можна роздумувати собі про що завгодно, не слухаючи нічого, але щохвилини будучи готовим слово в слово повторити останнє речення.