Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Так що дозвольте доповісти, пане коменданте! То їсть, привели, которий заарештований!
Позаду вістових, в мерехтливому сутінку біля порога, між двох оголених шаблюк темніла невиразна постать. Але вона зразу ж зробила крок уперед і вийшла в смугу тріпотливого сяйва канделябрів. Це був Зілов. Конвоїри й собі зробили крок. Оголені леза шаблюк полискували матово і рожево — вогні свічок віддзеркалювалися в них довгими тонкими смугами.
Іван Зілов був середній на зріст, широкоплечий і м'язистий хлопець. Руки в нього були дещо довгуваті, таз вузький. Йому йшов дев'ятнадцятий рік, але здаля він виглядав значно старшим. Зате зблизька, побачивши його широкі блакитні очі і м'які губи, йому не можна було дати більше сімнадцяти. Ледь рудувате волосся набігало гострим кутиком на високий лоб, і коли б Зілов не стриг його завжди під машинку, в цьому місці був би вихор чи ковтун. Зілов був у коротких з широкими рудими халявами німецьких чоботях і в руці тримав шкіряний кашкет. Під тужуркою виднілася синя ситцева сорочка. Колір і матеріал штанів і тужурки визначити вже було неможливо — вони просмальцювалися і провуглилися до нитки. На скроні в Зілова коротко й часто пульсувала жилка.
— В ножни! — гукнув Парчевський до конвоїрів. — Кругом! Марш!
Кілька рук уже схопили Зілова, збираючись качати. Але Зілов відсторонився і підійшов до столу.
— Здрастуйте! — кивнув він до педагогів, тоді повернувся до Парчевського. — Пане поручику, значить, ви це… жартома?
— Кинь, Ванька! — посміхнувся Парчевський. — Не бачиш, куди прийшов? Твоє здоров'я! Наздоганяй!
— Я вип'ю. — Зілов прийняв стопку і ковтнув її зразу, як чарку. Потім поставив на стіл і взяв з чиєїсь простягненої руки бутерброд. — А ти, Вацлав, все ж таки дурень! — Парчевський знехотя скривився. — Коли б я був твоїм начальником, я б погнав тебе на гауптвахту… — Зілов прийняв другу стопку і підніс до вуст. Груди його часто здіймалися, рука злегка тремтіла, він був схвильований. — Ваше здоров'я, панове педагоги, панове старшинство і всі друзі!
— Ура! — Тост прийняли всі, і чарки забряжчали знову.
— А тепер я мушу йти.
Проте з дужих рук Потапчука і Кашина не так легко було видертися.
— Сер! — гукнув Репетюк. — Вацеку нічого не варто заарештувати вас удруге. Отже, вважайте, мілорд. До того ж арешт ще не знято. Чи так, пане поручику?
— Ви маєте рацію, хорунжий. На арештованого чекає допит.
Аглая Вікентіївна заявила про бажання познайомитися з цим маленьким вуглярем. Вона викладала в гімназії тільки два місяці і Зілова бачила вперше. Ваню привели і посадили поруч.
— Пробачте, — почервонів Зілов. — Але ж я весь у сажі й мастилі. Я боюсь, що забрудню вашу сукню…
— Ну, що ви?.. Але справді, для чого ви обрали собі таку… брудну професію? Ви ж пішли з сьомого класу? Значить, ви могли б стати на роботу конторником, телеграфістом, чи що? Я уявляла вас собі зовсім не таким!
— Уявляли?.. Не таким!
— Атож. Ваші товариші стільки про вас розповідали. — Аглая Вікентіївна нахилилась ближче і потяглася через стіл до вази з яблуками. — Олександр Іванович просив переказати вам від нього вітання…
— Що? — Зілов кинув оком і зразу примовк. Потім схопився і нахилився присувати вазу. — Що сказали?
— Олександр Іванович вітає!.. Пане хорунжий, будь ласка, передайте мені ножик.
Зілов поставив вазу і почав вибирати собі яблуко. Очі його дивилися вбік, примружені і зосереджені, немов відсутні. Раптом він зареготав. Аглая Вікентіївна здивовано звела до нього ліву брову, потім непорозуміло глянула на Парчевського і пробачливо посміхнулася: він такий чудний…
Зілов підвівся:
— Тоді, панове, дозвольте мені скинути цей піджак. Сорочка принаймні чиста. — Він смикнув з плечей робу і метко пошпурив її через плече. — Гей ти, козаче, держи!
Репетюків вістовий підхопив її з льоту і браво відкозиряв.
— Воропаєв! — гукнув Зілоц. — Вікторе! Я згодний випити мирову! — Він налив два келихи і простяг один прапорщику Воропаєву.
Злегка зашарівшися, Воропаєв підвівся.
— Браво! — зринуло з усіх боків.
Хвилинку Зілов і Воропаєв стояли один проти одного. Зілов — широко усміхнений, з келихом в руках. Воропаєв — дедалі дужче шаріючись.
— Пий. Він тобі паровоз їхати на Дон відремонтує!
Всі зачмихали.
Півтора року тому, в перші дні Лютневої революції, за контрреволюційний випад Зілов вимагав виключити Воропаєва з гімназії. Цього Воропаєв не подарує ніколи Зілову. Але зараз було незручно: Аглая Вікентіївна дивилася, непорозуміло посміхаючись, — ще почне розпитувати, в чому річ. Воропаєв мерщій простяг руку і взяв келих.
— Гірко! Брудершафт!
Зілов і Воропаєв змушені були поцілуватися. Туровський вихопив свого камертона і задав тон:
— Ре-ля-сі!