Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Страйкувала тяга, рух, колія, ремонт, матеріальна служба. Щохвилини треба було чекати, що застрайкує й телеграф.
Козубенко перебіг десять колій і тільки тоді озирнувся на свій паровоз. С-815 ледве маячив крізь пару. Серце стислося жалем і образою: який це жах — заливати топку, псувати і отак без догляду кидати свій паровоз! Рев рідного гудка роздирав серце. Козубенко побіг швидше у депо.
Козубенко перетупотів через гучний залізний поворотний міст і вскочив до одної з брам.
— Ваня! — гукнув він занадто голосно, і луна залящала десятьма відгомонами під розлогими скляними куполами.
Зілов уже на нього чекав. Клоччям він обтирав руки. З траншей довкола виплигували слюсарі. Вони виплазовували й з-під паровозних черев, спускалися з котлів, сплигували з тендерів. Вони хапали клоччя, обтирали руки і гомоніли всі разом, один перед одним, і не можна було розібрати — що саме. Роздатник вистромив голову з свого віконця і перелякано лементував: «Інструмент здавайте, інструмент здавайте, я ж потім буду відповідать!»
Козубенко приклав долоні до рота і гукнув, обертаючися на всі боки:
— У вагонних майстернях мітинг! Депо гуртується в другій галереї, третій прольоті Всі як один на мітинг!
Але почути і розібрати ці слова могли тільки найближчі: луна кинула мову під купол, і там вона ще довго лящала, перегукуючися з краю в край. Тоді Зілов вхопив грудку крейди і накреслив на тендері, що стояв у брамі номер два: «Всі — до майстерень!»
Вони вибігли. Зілов на ходу натягав свою австрійську тужурку. Сирена над депо надсадно вищала, гудок з майстерень гув низько і оглушно, паровози ревли з усіх кінців — здавалося, весь світ перегукувався тривожними, збурливими голосами. Козубенко кинув оком праворуч, де на одинадцятій, в сивому тумані, останнім криком ще хрипів його С-815. Попід муром матеріального дворища вони попростували до майстерень. Через мур тут і там плигали робітники, з воріт вони вибігали гуртками, із селища Угольник сунув цілий натовп — це ті, що змінилися вчора і сьогодні не виходили на роботу. Всі простували туди ж, в напрямі до вагонних майстерень.
Хапаючись, Зілов розповідав Козубенкові, біжачи:
— Розумієш, це якась, мабуть, провокація! Хіба ти не чув? Сьогодні вночі. Начальнику дільниці, потім інженеру Сірошевському і вагареві Гордієнкові Матвію, ну, гетьманському комісару відділу, — всі вікна вщент…
— Хулігани!
— Ні! Розумієш, і скрізь на стінах поналіплювали такі емблеми з чорного паперу: рука і пальцем указує кудись. Чорна рука…
— Що за єрунда! То ж така кінокартина була, пам'ятаєш? Бандити якісь на місці злочину чорну руку ліпили. «Чорна рука» — так і картина звалася.
— Я думаю — провокація!
Територія біля товарної станції була забита ешелонами… Контора начальника вже страйкувала — путівки транзитам не видавалися, семафори закрито теж. Біля паровозів юрмилися робітники, перегукуючись з машиністами. Машиністи просили випустити їх до кінцевих станцій — вони приїдуть додому і страйкуватимуть теж, у них же залишилися там і діти, і жінки. Кондукторські бригади нерішуче тупцювали тут же з дорожніми скриньками в руках: їх щойно зняли з тормозів пікети страйкарів. Худенький блондин у захисній гімнастерці, конторник Вікторович, — всі знали, що він один з організаторів страйку, — перебігав від бригади до бригади, від паровоза до паровоза і закликав усіх бути спокійними, терпляче перечекати трохи: зараз на мітингу в майстернях має бути вирішено все.
Осторонь на запасних коліях стояло кілька запломбованих ешелонів. Густі цепи німецьких солдатів, у сталевих шоломах, з гранатами при поясах, з гвинтівками напоготові, оточували їх. То були хлібні маршрути до Німеччини.
У подвір'ї майстерень було повно народу. Депо прийшло організовано, колійні сходилися по одному, службовці контор держалися групками, поїзники, які сьогодні були не на роботі, прийшли з жінками і навіть з дітьми. Із розтулених на скляному даху галерей вікон викотився гомін багатьох сот голосів. З широко розчинених дверей першої галереї бив хвилею не зовсім рівний, але рясноголосий спів — на півтону нижче і на півтакту повільніше, ніж треба: