Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Проблема самолікування полягає в тому, що воно не діє. Мені дуже, дуже, дуже прикро про це тобі казати. Хочеться, щоб було інакше. Кекси не лікують розбите серце; вино не змусить твого боса менше горлати; реаліті-шоу тільки отупляють нас, я певна; а марихуана не виправить твого дитинства. Ці дії можуть притупити твій біль, але немає жодного шансу, що вони вилікують корінь твоєї тривоги.

Прошу, не відчувай провини і не критикуй себе, якщо ти достеменно знаєш, про що мені йдеться. Багато сміливості потрібно, щоби просто розпізнати це самолікування. Це означає, що ми готові глянути на своє життя й побачити, чим воно справді є. Не оте вдавання, оте інстаграмне існування, коли пляшка вина для тьмяного вечора має симпатичний і гламурний вигляд (#RoséAllDay), а справжнє життя, в якому ми знаємо, що заливаємо вино у глибоку й порожню частину себе, яка потребує наповнення.

Письменниця й одна із моїх особистих героїнь Шеріл Стрейд описує такі темні місця нашої душі як «рани». Глибоко затамовані травми, які важко розгледіти, надзвичайно дошкульні, болючі й невигойні, але які завжди з нами. Зараз я їх собі візуалізую як конкретні пошкодження моєї душі: великі криваві надрізи, до яких, щоб вони загоїлися, треба прикласти ліки (а не марихуану, Таро!) Це прадавні рани, ті що найдужче нам болять і ховаються глибоко всередині, та якщо їх підставити світлові, оглянути і правильно призначити ліки, вони здатні стати джерелом видатних відкриттів, а не пульсуючого та, здавалося б, нез’ясовного болю. Який важливий урок чи мудрість ти винесла би з безболісної життєвої ситуації? Якщо ти така, як я, то відповідь буде: «Ееее... та жодного уроку». Якось, почавши сприймати ці рани як фізичні, мені вже не хочеться лікувати їх тим, що вочевидь не допоможе. Пора дозволити цим ранам існувати, не намагаючись обслужити їх пінтою морозива. Ми обидві знаємо, що єдиним можливим наслідком цього буде розтоплена липка калюжа емоційного безладу. Час припинити самолікування й нарешті дозволити собі відчувати — навіть найнеприємніше. Знаю, невесело, але я тут з тобою (агов!) Я розумію, як неймовірно складно відпустити милиці, на які опираєшся, та якщо в тебе не зламана нога, ці милиці — єдина перешкода на твоєму шляху.