Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
А скати подалися до чоловіка.
— Ми не зможемо чинити далі опір! — сумно мовили вони. Деякі з них навіть плакали, розуміючи, що нездатні урятувати свого друга.
— Ідіть звідси, скати! — відказав поранений. — Залиште мене самого. Ви й так надто багато зробили для мене. Пропустіть ягуарів!
— Ні і ні! — вигукнули разом усі скати. — Поки в Ябебірі, нашій річці, живий бодай один скат, ми боронитимемо доброго чоловіка, котрий колись захистив нас!
І тоді поранений зворушено мовив:
— Скати! Я вже майже розпрощався з життям і насилу можу говорити, але присягаюся: коли матиму вінчестер, ми влаштуємо таку забаву, що запам’ятається надовго. Будьте певні!
— Авжеж, ми знаємо! — загомоніли скати.
Та щойно вони це проказали, битва спалахнула знову. Відпочилі ягуари зненацька посхоплювалися, попригиналися, неначе перед стрибком, і заревіли:
— Востаннє кажемо: пропустіть!
— Ні і ні! — відповіли скати й метнулися до берега. Але ягуари вже пострибали у воду, і відновилася запекла битва. Вся Ябебірі — від берега до берега — почервоніла від крові, і навіть пісок на березі вкрився кривавою пінявою. Пошматовані скати злітали в повітря, а ягуари ревіли від болю; і ніхто не відступав ні на крок.
Втім ягуари не лише не відступали, але й почали просуватися вперед. Марно військо золотих рибок стрімко борознило річку вгору та вниз за течією: скатів більше не залишилося; всі вони билися біля острова, і половина з них уже загинула. А живі були поранені та знесилені.
Скати зрозуміли, що не протримаються більше ані хвилини, і ягуари пройдуть; і тоді бідолашні скати, які воліли краще померти, ніж віддати свого друга на поживу звірам, востаннє кинулися в бій. Однак усе було намарно. П’ятеро ягуарів уже пливли до острова. Скати розпачливо волали:
— До острова! Всі на той берег!
Але й ця команда виявилася запізнілою: ще два ягуари попливли до острова, і за мить усі хижаки були вже на середині річки — з води стирчали тільки їхні голови.
Проте якась невеличка червонаста тваринка вже швидко-швидко перетинала води Ябебірі — це була водосвинка, котра поспішала до острова з вінчестером та набоями, які, щоб не замочити, притримувала на голові.
У чоловіка вихопився радісний крик, бо тепер він міг встигнути допомогти скатам. Він попросив водосвинку, аби та підштовхнула його головою, бо не спромігся сам перевернутися, і вже лежачи на боку, блискавично зарядив вінчестер.
І в ту ж таки мить, коли пошматовані, розчавлені, закривавлені скати з розпачем усвідомили, що програли битву, що ягуари от-от з’їдять їхнього бідолашного пораненого друга, в ту ж таки мить вони почули постріл та побачили, що ягуар, який тримався попереду і вже був ступив на пісок, зненацька високо підстрибнув та впав мертвий із простреленою головою.
— Браво! Браво! — закричали скати, не тямлячись од радості. — Чоловік уже має вінчестер! Ми врятовані.
І вони на радостях скаламутили воду. А чоловік і далі незворушно стріляв, і після кожного пострілу падав мертвий ягуар. І щойно новий звір, завивши востаннє, падав мертвий, скати радісно били хвостами по воді.
Один за одним, наче в їхні голови влучали блискавки, падали ягуари. Це тривало лише дві хвилини. Хижаки йшли на дно, і там ними ласували піраньї. Деякі згодом виринали на поверхню, й золоті рибки супроводили їх аж до Парани, відщипуючи шматочки та здіймаючи на радостях хмари бризок.
Невдовзі скати, які зазвичай мають численне потомство, знову розплодилися в річці. Чоловік одужав і такий вдячний був скатам, які врятували йому життя, що переселився на острів. Літніми вечорами він полюбляв лежати на березі, покурюючи при місячному сяєві, а скати показували його тим рибам, що його не знали, й пошепки розповідали їм про велику битву, в якій вони разом із чоловіком перемогли ягуарів.
Бджола-нероба
Жила колись в одному вулику бджола, котра не любила працювати — тобто вона літала від дерева до дерева та висмоктувала з квітів сік, але замість переробляти його на мед, споживала сама.
Отже ця бджола була неробою. Кожного ранку, щойно повітря теплішало, бджола визирала з вулика й, упевнившись, що надворі ясно, причісувалася всіма лапками, як це зазвичай роблять мухи, та вирушала в політ, утішаючись погідною дниною. Вона дзижчала від утіхи, перелітаючи з квітки на квітку, поверталася до вулика, а тоді знову вилітала — і так цілий день, поки інші бджоли завзято працювали, щоб наповнити вулик медом, адже ним живляться новонароджені бджілки.