Острови шторму та смутку. Гадюка

— Він знає про вчорашнє? — запитую, наперед знаючи відповідь.

Бронн киває:

— Не варто змушувати його чекати.

Ага, ніби я сама не розумію. Що ж, вибираюся зі своєї зручної схованки і йдемо нагору. Робота на кораблі кипить, адже екіпаж приступив до виконання своїх обов’язків, і я трохи випереджаю Бронна, намагаючись не плутатися в людей на шляху і безнадійно сподіваючись загубити охоронця десь у натовпі. Бісить, що він веде мене, наче злочинця.

Минулої ночі під час шторму бурхлива вода затопила батарейну палубу, від чого сходинки стали слизькими, і коли декілька чоловіків пробігають повз мене, штовхаючи геть з дороги, я посковзаюся і втрачаю рівновагу. Усвідомлюю, що от-от впаду, проте руки охоронця підхоплюють мене за стан і завбачливо втримують мене на ногах. Рефлекторно намагаюся вивільнитися від цієї опіки, але сходовий марш вузький, і мені вдається лише розвернутися, притискаючись до Бронна; його груди притулені до моїх, і я відчуваю, як його серце б’ється в унісон з моїм; на моєму чолі — тепло його дихання. Він дивиться на мене хвилюючим пильним поглядом, і я опускаю очі, розлючена через свої розпашілі щоки та підвищений пульс.

Зі всіх існуючих на світі варіантів, у яких Бронн зміг мене вчора порятувати, мало бути саме утоплення! Ось чому я так не виношу його!

Адже Бронн не вдовольнився лише тим, що ігнорував мене після Ініціації. Уявіть собі, що в день випробувань хлопчина, якого я знала, кудись зник, а його місце зайняв жорстокий чоловік, якому, здається, подобається причиняти біль. Чоловік, який одного дощового дня розтрощив роки довіри, ніби молоток кістку.

Тоді, стомлена його мовчанкою, я кинулася на пошуки, поклявшись собі не покидати його. Нас. Натрапила на нього на кормі, де він вмостився під вітрилами і гатив собі в карти з екіпажем, а ще дудлив ром, наче воду. Я запитала, чи він поговорить зі мною, а коли він знехтував моїм проханням, спробувала віддати йому наказ, нерозумно скориставшись статусом доньки Капітана. Його компаньйони взяли це на сміх; назвали Бронна моїм собачкою; сказали, що йому краще таки відкликатися на свист. Пам’ятаю його погляд — суцільна лють.

Тоді я просто пішла б, дозволивши їм позловтішатися, і знайшла б собі місце, щоб виплакатися. Але Бронн не пробачив, що я так його присоромила.

— Дивно, що ти тут гуляєш, — він звернувся до мене голосом, гострішим за лезо, — зважаючи на дощ.

Кров у мені похолола. Його ядучі слова несли таємний підтекст, і палубу заполонило мовчазне очікування.

Я прикинулася наївною.

— Про що ти? Не розумію.

І тут Бронн зірвався на рівні ноги; його друзяки за ним. Злякавшись, я ступила крок вбік, але вони швидко оточили мене і наближалися, аж поки я не відчула перила позаду мене. А попереду стояла жива стіна, і не було куди втекти.

— Ну, ти ж страх як боїшся води!

Він незворушно дивився мені у вічі, напираючи словами мені у груди, наче зброєю; моя таємниця упала долу, голісінька, і залила кров’ю всю палубу.

Решта знову залилися сміхом, лише цього разу довкола повисла німа загроза. Вони не могли повірити своїй удачі.