Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Я обслуговував англійського короля
Я обслуговував англійського короля - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Я обслуговував англійського короля

Электронная книга - «Я обслуговував англійського короля». Краткое содержание книги:

<strong><strong><emphasis>Богуміл Грабал (28.05.1914–3.02.1997)
1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 87
Перейти на страницу:
голим дівчатам, і ось, коли я повісив фрак, то раптом задумався: що за людина був мій колишній шеф?.. Протягом трьох літ бачив я його такого потертого, мовби його і його жінку перетерли в помідоровій зупі через друшляк, власне, він був ще менший за мене, і так само, як я, вірив у силу грошей, за гроші мав прегарних панянок не тільки «У Райських», заради них він їздив, а точніше утікав від своєї жінки, аж до Братислави і Брна, про нього казали, що доки жінка його знайде, він встигає потратити кілька тисяч, а починав він свої гульбощі з того, що припинав шпилькою гроші в кишені на зворотний білет і на мовчазну послугу кондуктора, що мав доставити його додому, і був він такий курдуплик, що кондуктор приносив його на руках, як немовля, завжди сплячого, а після такого гульбанчика він ще більше сплющувався, цілий тиждень ходив крихітний, як морський коник… але за тиждень уже знову все в ньому грало, тепер мені згадалося, що він залюбки пив тяжкі вина, португальські, алжирські, малагу, усе він пив з поважною міною і дуже повільно, так, що здавалося, ніби взагалі не пив, з кожним ковтком мій шеф ставав усе червоніший, хвильку потримає вино в роті, а потім ковтає, наче якесь яблучко, і після кожного ковтка тихо стверджував, що в тому вині є сонце Сахари… часом міг нахилятися з почесними бувальцями так, що падав під стіл, а ті розпромінені приятелі кликали його дружину, аби прийшла забрати свого чоловіка, і вона приходила, спускалася ліфтом з третього поверху, де шеф мав справжні апартаменти, приходила спокійна, бо то не був для неї сором, навпаки, їй завше усі кланялись, а що мій шеф лежав під столом або, нализавшись, сидів у кріслі і спав на столі, пані брала його за комір піджака і піднімала з підлоги без жодного напруження, мовби то був самий піджак, а коли мій шеф сидів, тоді спочатку його стягала на підлогу, але шеф не падав, бо вона перехоплювала його ще в повітрі і спокійно й легко несла, як несуть піджак, а шеф перебирав у повітрі ногами і злегка похитував руками, наскільки йому дозволяв накинутий піджак, а його пані енергійно відчиняла двері ліфта і, як тримала мого шефа, так і шпурляла всередину, тільки ноги гуркотіли, а вона входила слідом, натискала кнопку, і ми бачили крізь зашклені двері, як шеф лежить на дні ліфта, а над ним стоїть його пані і вони, наче на небо, злітають разом на третій поверх. Оповідали бувальці, що кілька років тому, ще коли мій шеф не купив готелю «Злата Прага», його жінка теж була одним із завсідників, бо там унизу був літературний салон, від якого лишився, власне, тільки маляр і поет Тонда Йодл, і там частенько вели дебати, читали книжки, діяв і театр, але майже на кожному засіданні пані шефова запекло сперечалася зі своїм чоловіком то з приводу романтизму й реалізму, то на тему Сметани і Яначка, і так вони, бувало, сварилися, що починали обливати одне одного вином, а потім билися, а ще оповідали, що шефів кокер-спанієль і фокстер’єр його пані, оскільки через літературу їхні господарі не на жарт пережерлися, то й ті пси не витримували і теж гризлися до крові. А потім шеф і його жінка мирилися і йшли на прогулянку біля потічка за місто з перев’язаними головами й руками на шлейках, а за ними чалапали погризені кокер-спанієль і фокстер’єр з пластирями на покусаних вухах і з ледь присохлими ранами після кусючої літературної бійки… а відтак усі мирилися, щоб за місяць усе почалося знову… то мусило бути дуже гарно, хотів би я подивитися… І вже стояв я перед дзеркалом у фраку, у тому новому фраку, у білій накрохмаленій сорочці, з білим метеликом, а вклавши в кишеню новий коркотяг з нікельованою ручкою і скомбінований з ножиком, я почув свист, коли ж вийшов на подвір’я, перелетіла через мене чиясь тінь, хтось перескочив пліт, на голову мені лягли якісь дві смуги тканини, наче двоє жіночих персів чи що, і переді мною упав кельнер у фраку, за мить він піднявся і побіг далі, намотуваний сигналом свистка, а ті крила його фрака пурхали в повітрі. З розгону він копнув двері, вони розчахнулись, пішли хвилями і знерухоміли, віддзеркаливши у зменшеному вигляді подвір’я і мою постать, що наближалася, а потім заходила у скляні двері. Лише за два тижні я доп’яв, для кого той готель був збудований. Два тижні не міг надивуватися, куди я потрапив, і взагалі, як можна так жити. За ці два тижні я заробив кілька тисяч крон на чайових, а платня була так, на кишенькові витрати. Коли в своїй кімнатці я рахував ці гроші, а у вільний час я завжди рахую гроші, і хоч був я сам-один, але чомусь мав таке враження, що я не сам, що хтось за мною спостерігає, і точно таке ж відчуття було у нашого метрдотеля Зденка, який тут уже два роки, і завше напоготові, щоб на свист перескочити пліт і найкоротшою дорогою з’явитися у нашому ресторані. А так, по-правді, то вдень тут ніякої роботи нема. Коли ми прибиремо зал, а це триває недовго, приготуємо келихи і всі виделки з ножами, перевіримо запаси серветок і поміняємо обруси, тоді ми зі Зденком, який має ключ від пивниці, йдемо готувати трунки, перевірити чи достатньо маємо охолодженого шампана, чверток експортного пільзенського пива, носимо коньяк, щоби його не забракло, а потім ідемо в сад, а точніше до парку, там вдягаємо фартухи і розрівнюємо граблями стежечки, поправляємо копички сіна, щодва тижні те старе сіно вивозять, а на його місце привозять свіже, або свіжоскошену траву, яку складаємо в копички, бо, згідно з усталеним планом, мусимо ті копички примістити на те саме місце, де були старі. А потім загрібаємо алейки, але зазвичай я роблю це сам, бо Зденек у цей час тьовхає в сусідські вілли, до якихось своїх вихованок, як він каже, але я гадаю, що то його коханки або чиїсь жіночки, які тут на літніх квартирах пробувають цілий тиждень самі, або чиїсь доньки, що готуються до державних екзаменів. А я розрівнюю пісок і дивлюся крізь дерева чи з просторої галявини, який вигляд має наш готель, котрий за дня скидається на пансіонат, у мене постійне враження, що з головного входу ось-ось вибіжать дівчата або якісь молодики з портфелями, або вийдуть молоді панове у плетених светрах, а слуги принесуть за ними киї для гольфу, або вийде зі скляних дверей якийсь промисловець, а слуга за ним винесе плетений столик і крісло, а служниці розстелять обрус, прибіжать діти і зачнуть ластитися до татуся, а тоді прийде пані з парасолькою і буде неквапно стягати рукавички, і коли всі розсядуться, почне наливати каву… але за цілий день ніхто з тих дверей не вийде і ніхто не ввійде, але все одно покоївка прибирає, щодня міняє постіль у десяти покоях і витирає порохи, все одно на кухні тривають приготування, мов до весілля, стільки салатів і стільки страв готують для якогось великого бенкету, якого я ще ніколи не бачив і про який не чув, а якщо й чув, то хіба про ті, які відбувалися в шляхетських сферах, а також з оповідань оберкельнера в нашому готелі «Злата Прага», він плавав як офіціянт у першому класі на люксусовому пароплаві «Вільґельміна», потім цей пароплав потонув, але обер на нього спізнився, бо заки він їхав потягом через усю Іспанію до Гібралтару з одною вродливою шведкою, з якою разом і спізнився до відплиття, той пароплав тим часом і потонув, так ось, його оповіді про бенкети на тому люксусовому пароплаві «Вільґельміна» трохи скидалися на те, що ми сервірували в тому задуп’ї у готелі «Тіхота». І хоч я й мав причини почуватися вдоволеним, однак підсвідомо чогось боявся. Скажімо, розрівнявши доріжку, розкладав я лежак далеко за деревами і щойно вкладався й задивлявся на плинучі хмари, бо тут завше плинуть по небу хмари, тільки собі задрімаю, як уже озивався свисток, мовби тут-таки за мною стояв наш шеф, і я лечу найкоротшою дорогою, на бігу розв’язую фартух, перестрибую через пліт, як то робив Зденек, вбігаю просто в ресторан і стаю перед шефом, а він завжди сидів на каталці, і завжди щось йому муляло, наприклад, коц, що сповз, і ми повинні були йому поправляти, і ось ми зав’язували йому довкола живота такий пояс, як у пожежників, з металевим кільцем, подібний був у дітей пана Радимського, мельника, ті діти бавилися на березі млинівки, а на узбіччі лежав сенбернар, і коли Гаррі або Вінтірж, так називалися ті діти, підповзали до млинівки, то швидше, ніж промайнула б думка, що вони можуть упасти в воду, підбігав той сенбернар, хапав їх за кільце і відносив Гаррі або Вінтіржа від небезпечного місця, так само й ми зачіпали шефа за кільце на скоби і підтягали не до стелі, звісно, а так, щоб можна було відсунути візок, ми показували шефові, що саме могло йому муляти, і поправляли коц або стелили новий, або ще один, а потім спускали його на візок… такий був смішний, коли висів у повітрі, такий був перекособочений, що той свисток, який звисав з шиї, показував кут шефового звисання… а потім він знову роз’їжджав залою, кабінетами й покоями, поправляв квіти, у нашого шефа була особлива пристрасть до жіночої праці і взагалі до всіх готельних приміщень, які радше скидалися на міщанські покої або зали в малому замку, всюди були гардини і шпараґуси, щодня були свіжі троянди й тюльпани, і все, що дарує ця пора року, і ніколи не бракувало нарізаного шпараґуса, а шеф компонував з квітів такі чудові букети, дуже довго їх укладав, ото, бувало, під’їде, поправить і знову від’їде, і здалека приглядається не тільки до квітів, а й до того, як то все гармонує з оточенням, і за кожним разом підкладав під вазу нову серветку. Цілий ра
1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 21 ... 87
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)