Роман про добру людину

— Пане професоре! — покликав він, та професор Кава не відізвався, і все навколо для Стецька зблідло й захиталося.

До нього так само всі привітно усміхалися, заспокійливо покивуючи, проте він якось одразу отупів і втратив здібність схоплювати, що йому кажуть.

— Пане професоре, не лишайте мене напризволяще, я і в раю не годен без товариства! — закричав на весь голос Стецько, кидаючися бігти, куди очі бачили, і за кілька кроків перед ним захлюпотіла вода, по якій, розтинаючи хвилі, просто на нього прямував човен.

— Самотність не для мене, мені і в таборі добре! — винувато відхекався Стецько, з розгону, щоб не проґавити єдиного порятунку, плигаючи в човен і гублячи рівновагу.

Його боляче вдарила дошка в чоло, засвітивши в очах смуги берегових вогнів, наче його пронесло повз велетенську пристань, і Стецько, ще не знаючи, де він, очманіло обвів поглядом кімнату, чи радше матрац, на якому він лежав, упираючись обличчям у ніжку стола, хоч самого стола не знайшлося і його заступала саме ця одна ніжка, звідки сипалися іскри, змусивши Стецька відсахнутися.

Він підвівся, мацнув ґулю на чолі й, остаточно опритомнівши, роздивився навколо, де, крім нього, нікого не виявилося. Ймовірно, професор Кава відступив йому ліжко, а сам десь подався, бо крізь горішнє віконце в даху, підважене, аби до закамарка проникав кисень, довгою залізякою з кількома видовженими дірками на кінці, які визначали ширину отвору, розвиднялося, хоч коли Стецько, ставши на клунок, вистромився надвір, щоб голова полегшала на свіжому повітрі, то зауважив: то не розвидняється, а так лягає світло, і то не від саморобного оклецька свічки в ліхтарі, єдиному на весь табір (газ, що первісне, ще заки навколо ліхтарні виросли бараки, плянували провести до скляного ковпака, кожного тижня розколошкуваного малечею й замінюваного на наказ таборової адміністрації, яка чомусь перейнялася непохитною повагою до ліхтарні, вбачаючи в ній чи то невидиме профанам завершення правопорядку, чи то уламок ще з того впорядкованого світу, що не сидів на діжці з порохом, бавлячися сірниками, і тому здавався майже реліквією, — не горів, а ліхтарні ніхто ґрунтовніше не направляв, бож скляний ковпак ліхтаря легко давався замінювати прозорим слоїком, які отримували разом з приділом сухого молока, і в цей слоїк поліція ставила на ніч свічку, — дехто, правда, твердив, ніби то поліція ставить свічку чортові — бож хіба кожна поліція не шанує чорта як патрона? — який любив прогулюватися майданом або й часто стовбичив під ліхтарнею, особливо тоді, коли в таборових мешканців витрушували самогон чи влаштовували облаву на Дмитрикових хлопців), — а від місячного сяйва, з чого годі було встановити, чи це ще та сама ніч, коли професор Кава запросив його до себе, чи вже наступна, бо Стецько не мав поняття, скільки часу він проспав, не чувши навіть, як професор Кава почистив закамарок: ніде ніщо не зраджувало вчорашньої пиятики, а шкода, бо чарчина якраз відновила б трохи порушену рівновагу душі й тіла, яку Стецько цінував над усе.