Роман про добру людину

— Що це у вас у руці? — повторив Стецько, не розчувши відповіді професора Кави.

— Вахляр.

— Вахляр? А чому саме вахляр?

— Бо… — пояснив професор Кава, проте Стецько замість слів побачив лише кілька стрічок веселки, що вийшли з професорового рота, на які Стецьків мозок не спромігся зареаґувати.

— Це вахляр із… — явно зробив над собою зусилля професор Кава, на лету виліплюючи пальцями з веселки слова, кулясті й видовжені, аби улегшити Стецькові сприймання, якому причулося, що професор Кава сказав, ніби вахляр із країни Буханця Хліба, оскільки ж Стецько не знав країни з такою назвою, то він вибачився за хвилеву нетямущість і поцікавився ще раз звідки, бо йому чомусь, аж самому незбагненне — чому, на тому дуже залежало.

— Це вахляр із Самарканду, — тепер уже зовсім чітко вимовив професор Кава, хоч Стецькові майнуло в думках, ніби перед тим професор Кава назвав це якось зовсім по- інакшому.

— Ага, це там де Австралія? — догадався Стецько. — Куди від минулого тижня дозволили вписуватися на еміґрацію?

— Там і не там.

І професор Кава проскандував щось, чи то нову назву, чи то якусь приказку, з чого Стецько вже ані крихти не розібрав, настільки воно не походило ні на що інше, і заклацав язиком, переходячи на чудернацьку мову, з довгими й короткими реченнями, від яких Стецькові вмить прояснилося, що Самарканд — це, властиво, Київ, тобто не Київ, а майже Київ, тільки трохи інакший і в іншій країні, і туди вони разом із професором Кавою мають зараз іти.

— Це задля цього ви й переодяглися! — підвівся Стецько й ступив між клунками на росяну стежку, яка одразу ж вивела їх через горище за мури, де вони удвох перетяли невеличкий вибалок, заповнений жуками, що гули, аж стежка міняла напрям, і опинилися на пристані.

— Нам туди! — видовжив руку професор Кава, і Стецько побачив перед собою море, звідки поодаль просто з хвиль здіймалися тесані ворота, ковані міддю із ступінчастими баштами на боках, які затуляли собою половину неба.

— А чи це бува не рай? — пронизав Стецька раптовий здогад. — Правда, рай нібито не лежить на воді, а, зрештою, за цей час могло й дещо змінитися, надто вже світлим і аж наче паскою пахне звідти?

— Рай, Київ, Самарканд. Самарканд, Київ, рай, — ніби виголошуючи трамвайні зупинки, почав щось пояснювати професор Кава, та Стецькові не вдалося зосередитися: до них наблизився човен, у який вони сіли й попливли до брами, де крізь отвір Стецько побачив ніби з суцільної маси викраяне чотирикутне місто на воді з баштами й дахами під черепицею із слонової кости, і кожна така черепиця-дощечка мала кольоровий напис із кулястих незнайомих літер, які однак Стецько зовсім добре розумів, бо на одній такій дощечці він прочитав, — звичайно, не прочитав, адже ні на тій мові, ні на тих літерах він не визнавався, а глянув, і якось вмить нутрощами збагнув, що там написано: «Бажаємо доброго здоров'я»; на другій: «У вашому товаристві довшає моя тінь»; ще на іншій: «Лагідне слово — надійніше за провідника». Траплялися, правда, й черепиці-дощечки, на яких стояло: «Червоне — це зелене», «Всі — це одне»; але Стецько не затримував на них погляду частково й тому, що професор Кава, засміявшися із Стецькової зауваги, якому тутешні споруди нагадали макітри з гречаною кашею, сповістив, мовляв, вони вже прибули й нехай Стецько трохи вважає на ноги, бо тут легко загубитися, оскільки навколишні предмети не чинять опору, і проникання в будь-якому напрямку стається глибше й хутчіше, ніж він того волітиме.