Роман про добру людину

— Він створений для добра.

— Ті, що створені для добра, і самі не зчувшися, частенько опиняються в мене!

— Це тому, що справжнє добро їх не торкнулося. Над людиною, яка хоч крихту колись виявила добра, ти ніколи не мав найменшої влади.

— Пощо нам сперечатися? Адже Тобі найкраще відоме: Андрійко злий від народження!

— Справді, пощо. Ти мусів би давно вже пересвідчитися, наскільки він добрий.

— Добрий? Пробі! Рятуйте! Він потворка, яка складається виключно зі шлунка й статевого органу, і через це йде топитися!

— Він не йде топитися. Він добрий. Крім шлунка й статевого органу, в ньому стільки шляхетности, самовідданости, теплоти й любови до ближнього, аж я дивуюся, де твої очі! Він не тільки безмежно добра, а й велика людина, як це дано кожному від колиски, хоч не кожний завдає собі труду скористатися цими дарами, однак Андрійко саме той, хто це зробить.

— Ну гаразд, гаразд, нехай цього разу вийде на Твоє. У мене не вистачає терпцю сперечатися з Тобою. Я просто лусну, коли довше побуду в Твоєму товаристві. Але ми ще зустрінемося і тоді побачимо, кому він належатиме!

— Побачимо! — усміхнувся юродивий, і Андрійко побачив, що колоди порожні, ніби на них ніколи ніхто й не сидів, і дорога до ріки вільна, та йому не лише відтяло охоту йти топитися, а й голова (а вона нагло поширилася на всі суглоби й клітини, і Андрійко немов позбувся тіла, лишившися при самій голові) аж лускалася від щойно почутого, і він уперше замислився над своїм життям, — стан настільки для нього новий і незвичний, що він не зауважив, ні як ноги під ним хутко помчали назад до барака, ні як він мало не втелющився в поставленого на сторожі — той ледве встиг плигнути в кущі, — Кирила Кузю, останню ланку, на якій замикався ланцюг Дмитрикових виконавців чергової акції, тим часом, як сам Дмитрик власною персоною обмірковував, як провести корову повз юродивого, а, головне, повз Стецька, бо коли юродивий белькотітиме про корову — одне, а коли Стецько — трохи інше, хоч і тут завжди лишалося в запасі (лише дивитися в очі й говорити своє, не бентежачися спростувань!), мовляв, Стецько — п'яниця, якому корова просто привиділася, — і хлопці чекали, що Дмитрик вирішить, бож свідків у їхньому ділі не належалося. Щодо цього розходжень не передбачалося, а іншого шляху, ніж повз Стецька, що розбазікався з юродивим на колодах, не існувало, хоч веди здобич назад, а хто таке вчинив би? — навіть коли всі кінці і не виявилися б відрізані (Дмитрикова метода саме в тому й містилася, аби заздалегідь унеможливити найменший натяк на відступ, обставина, яка досі завжди забезпечувала успіх, допомагаючи скеровувати надмірну енергію його нехитрих помічників лише в одному напрямі — вперед)? — а тут ще й доводилося поспішати, бож незабаром прокинуться люди, і тоді вже не сховати корови в кишені, хібащо кинути її напризволяще.