Роман про добру людину
- Автор: Андієвська Емма
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: «Орій» при УКСП «Кобза»
- ISBN: 5-87274-028-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман про добру людину». Краткое содержание книги:
І Геврик також прихилився до Стецька, аж у таборі спочатку кпили, а потім і звикли, бож диво, часто повторюване, людина перестає помічати, — як юродивий кожного дня приходить на колоди, навіть коли там гасають діти, й терпляче чекає на Стецька, аби той навідався і йому щось розповів, і хоч Геврик інколи, здавалося, анічогісінько й не тямив зі Стецькової балаканини, слухав він завжди пильно з тією самою радісною усмішкою, якою він просяяв, уперше сівши погуторити з Стецьком на колоди за бараками.
Колоди, біля яких не тільки Стецько перебрав опіку над юродивим, а й сталося кілька історій, що про них, кожного разу на інший лад, однак ніколи так, як це запам'яталося учасникам цих подій, ще довго говорив весь табір, вбачаючи в колодах надхненника дивних вчинків, особливо коли гуцул Тиміш підтвердив, що ці колоди німці привезли сюди з Карпат — це зовсім легко відчитати з надрізів, і з нашарувань деревини, і хто хоче, може сам пересвідчитися, якщо не довіряє йому, Тимошеві, якому в Карпатах знане не лише кожне дерево, а й кожна билинка, і там трапляються, особливо серед буків, чаклунські дерева, яких ліпше не торкати сокирою, аби не набратися лиха, що тямущі люди ніколи й не роблять, ну, а німці, звичайно, не знали, торкнулися заповітного сокирою, і через це програли війну, бо сказано — чаклунські дерева, вони й не таке коять, — хоч не виключене також, що події на тому місці спричинили не самі колоди, а й повітря навколо або й земля під ними, бо хто поклянеться, заперечивши, ніби вони не лежали на перехресті тих шляхів, якими гінці, невидимі для зовнішнього зору, розвозять кожній людині її призначення, і через це випадково саме колодам за бараками випало втілити в собі те місце в житті (а це місце завжди рухоме, і ніхто не годен передбачити, в чому і де саме воно раптом виявиться), звідки беруть початок події, що змушують німого заговорити, немічного подолати велетня або й просто заклопотану щоденними турботами людину зупинитися серед метушні й глянути на світ іншими очима, аби все кинути й ніколи до попереднього не вертатися?
Бо хіба інакше дасться пояснити, чому саме в той час, як Стецько з Гевриком сиділи на колодах і Стецько оповідав юродивому про Самарканд, Андрій П'ятак, мати якого не дозволяла йому любитися з п'ятнадцятирічною найзвабливішою на весь світ Галинкою Рудько, в розквіті всіх своїх сімнадцяти років з розпуки, що на неї здатний лише юнак, якому нарешті перестав ламатися й остаточно закріпився на поміркованому басі голос, ішов топитися й наблизився до стосу колод саме тієї миті, як з протилежного боку Дмитрик, побачивши Стецька з Гевриком на своєму шляху, вилаявся, бо саме повз колоди йому найкраще складалося прошлюзувати до барака вдало закасовану корову й ще до сходу сонця зарізати її й розділити м'ясо, перш ніж почнуться розшуки, і свідків, навіть таких нешкідливих, як Стецько й Геврик, він аж ніяк не потребував?
Переконавшися, що Стецько з Гевриком не виявляють жодного нахилу розчинитися в повітрі, а навпаки пащекують, аж їх і до Страшного Суду не перечекати, Дмитрик перебрав кісточки усіх святих і дав знак хлопцям зупинитися, заки він надумається, як далі, а Андрій П'ятак, почувши раптом за два кроки від себе вигуки, а тоді й сердите хамаркання, мимоволі стишив крок і впізнав на колодах Стецька з Гевриком, тільки вони здалися йому якимись кумедними, хоч не виключене — такими кумедними їх просто зробило Андрійкове збудження, бо він ще весь трясся від сварки, яка остаточно навела його на думку покласти край своєму нужденному, позбавленому цілі, життю, оскільки мати не лише прогризла йому голову докорами, а й змовилася зі старою Рудьчихою, аби та замикала свою дочку чи змушувала всіх сусідів допильновувати, аби Галинка не вибігла до Андрія на побачення за бараки й не осоромила її, про що обидві матері кричали на весь табір, аж Андрійкові очі від сорому ніде було подіти, але то він уже якось витримав би, якби лише вдалося приголубити Галинку, яка так само до нього линула, як і він до неї, — а коли він зиркнув на колоди ще раз, бож його дорога вела саме повз колоди, то, замість Стецька й Геврика, остовпівши, він зауважив чорта, який, розвалившися, колупав пазуристим мізинцем у зубах, як після доброї вечері, точнісінько такого, як його на бараках вимальовували таборові бешкетники: з хвостом, копитами, рогами й пекельними очищами, від яких в Андрійкові захололо всередині.