Роман про добру людину
- Автор: Андієвська Емма
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: «Орій» при УКСП «Кобза»
- ISBN: 5-87274-028-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман про добру людину». Краткое содержание книги:
— Нікчемне завжди мститься доброму, бо воно знає: йому готоване небуття, тому воно й найзапопадливіше спішить лизнути існування, яке для нього ввижається виключно в злі. Однак добротою дається і це направити. Лише треба…
— Як же його направиш, коли воно не визнає добра? Коли воно вірить лише в зло, і то найлютіше?
— Ні, в кожній людині, навіть найпоганіший, є…
— Пане професоре, пробачте, — хоч я й ваш гість, хоч ваш розум мені недосяжний і хоч як я поважаю вас, а я справді вас дуже поважаю, — я з вами не погоджуюся. Не годен погодитися! Ви кажете — людина, а воно в тому то й річ, що то не людина. Личина ніби й людська, а воно не людина. Людина мусить бодай якийсь натяк містити в собі на доброту! А тут — ну ані краплини! Сама ниць, аж жити не хочеться, глянувши на нього!
— Ви про Дюрченка?
— Він тепер уже не Дюрченко! Де там! Такий великий пан — і Дюрченко! Він тепер уже Ракіс! Весь табір надриває кишки, величаючи його Сракісом, лише до вас не дійшло. Перекинчик винюхав від своїх бовдурів при таборовій адміністрації — це ж вони псують долю тим, хто не запобігає їхньої ласки! — що, про всяк випадок, ліпше мати не якесь там українське, а шляхетніше походження, якщо хочеш десь вигідно емігрувати — дома упікав людей на Сибір, за німців — до кацетів, а тепер і тут ухитряється точити кров — і нічого. Чи він кожного дня дияволові свічку ставить, чи кат його знає! Ну, а Ракіс звучить так, що й недобереш, звідки — куди хочеш, туди й гни. Мені здається, що такі потворки, як Дюрченко, визнають взагалі єдину національність — зло. Бож вони скрізь однакові, їхні ідеї чи їхня батьківщина — це їхня шкура й кишки. Добро — різне, а зло — завжди на один кшталт, ну він пришвидшеним темпом і готує себе в вищу расу — яку, виясниться щойно тоді, коли його кудись пустять, бо сьогодні одна раса вища, а завтра — друга, шальки терезів надто змінні, сьогодні ще існувала імперія, а завтра — пшик, ну і старається на правильну ногу стати!
— Він вас покривдив?
— Кого ця гнида не покривдила! Він на мене з десяток доносів настрочив, тільки мені — що, я самотній, без родини, можу й звікувати в таборі, мені багато не треба, аби чарку, а вона завжди знайдеться, та з кимось перекинутися добрим словом, а от іншим, багатодітним — він закрив світ своїми наклепами, їх нікуди не беруть, а Івана Луценка й Петра Турчина завдяки йому мало не видали радянщикам, їх весь табір по черзі переховував, заки вияснилося, що то не вони писали прохання репатріюватися, а ця гнида, аби помститися на хлопцях за якийсь жарт.
— А чи не спадало вам на думку, що ви, бува, до Дюрченка несправедливі? Звідки ви знаєте, що він пише доноси? В таборі різне теревенять, однак то не конче й правда.
— Та як не конче правда, коли цей яничарчик сам пробував завербувати мене в донощики? Мовляв, я скрізь швендяю й люблю товариство, ну і щоб про все почуте викладав йому, а він оплачуватиме найкращою американською горілкою, якої я ще й зроду не куштував, гадаючи, коли я у товариських стосунках з чаркою, то я за неї і власну неньку замордую! Я ще задля сміху поцікавився, пощо йому взагалі доноси, адже ми вже, дякувати Богові, не в радянському раю, та й потім що тут на бідак доносити? — а він мені зовсім поважно: доносити завжди є на кого, доноси — капітал, який скрізь знадобиться, не сьогодні, то завтра, бо на цьому світі панує зло, і лише хворі або дурні вважають подібний стан за щось мерзенне. Якщо ж людина не ганчірка, а людина, яка хоче, щоб її поважати, вона свідомо стає по боці зла, оскільки нічого іншого — просто нема! Отак просто нема, та й годі!
— Не пощастило йому з вами!
— Ще б пак! Я не втерпів і сказав, що для кого нема, а для кого є, і я не з тих, з кого виходять донощики. А він ану ж верзти, як він досі поважав мене — він мене поважав! — припускаючи, ніби я на щось путнє надаюся, а я таки остаточно нікчемний п'яниця. Мені тоді урвався терпець, і я порадив йому підтертися цією повагою, — я, хоч і таборовий п'яничка, надто шаную себе, аби торгувати душами.
— Ага, то він через це прикликав таборову поліцію, і вас на тиждень посадили до льоху? І це він поширив чутки, що за бешкети й крадіжку?
— За це і за невеликий додаток.
— Он як!
— Ну, я висловив, що думаю, а він далі сікається і сікається й торочить, мовляв, лише через нетямущість я обганюю фах донощика, і муляє і муляє. Я тоді плюнув йому в пику, побажавши, нехай подавиться власним злом і доносами, а щоб він уже ніколи не сумнівався, що я таки не надаюся в донощицькі пахолки, приклав трохи до нього рук. Якось само собою вийшло, хоч я не хотів калятись об нього. Справді трохи, бо він, хоч і сильніший від мене, але боягуз. Так п'ятами й накивав. А тоді ж зразу обклепав мене і на поліції, і перед таборовою адміністрацією, аби мене посадили, — я в житті не крав! а до бешкетів теж не маю смаку, вірте мені, — ну, а коли вийшов, він напустив на мене своїх посіпак, і ті мене мало на той світ не переставили. Мені ще з місяць нирки боліли, та нічого — загоїлося.