Повний місяць

— Війна не казка, аби розказувати, — парирував Вовк, до якого вже дійшло, що Офіцер — тепер його кликуха, подобається це йому чи ні. — І що за сука, не розумію.

Кривив душею. Бо насправді вже знав, кого називають суками: злодіїв–законників, котрі почали служити органам державної влади, насамперед — міліції та НКВС. Це означало зсучитися, адже закони кримінального світу забороняли тим, хто їх дотримується, багато чого. Мати офіційну родину, наприклад. Або працювати в якій–небудь конторі. І, звичайно, служити в армії, навіть коли йде війна. Порушники оголошувалися поза законом, на них відкривалося полювання, єдине покарання — смерть.

— Жора Теплий.

— Поняття не маю. Вперше чую.

— Та ясно. Теплов він у миру. Георгій Аркадійович. Ведмежатник, сейфи для нього — насіннячко. Цінували бродягу люди, мав авторитет. Я сам, грішний, за Теплого підписувався багато разів. За те мусив потім вибачатися, окремий вузлик собі зав'язав, — Балабан трохи ковтнув з кухля, скривився, гукнув: — Голубе!

Відхиливши ковдру, ковзнув знайомий Ігореві кримінальник зі щурячим писком. Знову чомусь вишкірився, відкривши щербину. Нічого не питаючи, підхопив кухоль, так само мовчки зник. Підігрівати, дійшло до Вовка, денце його кухля теж устигло вихолонути.

— Отак, — вів далі Балабан. — Тією весною, минулою, приперлися сюди архаровці в погонах. Пошикували каторжан на плацу, кажуть: треба, браття, послужити Батьківщині. Є шанс змити провину кров'ю. Добровольці — два кроки вперед.

— Штрафників вербували, — зрозумів Ігор. — Їх завжди перед атакою кидають, на німців. Зброю не завжди дають. Вони біжать, гу–га кричать…

— Що кричать?

— Замість «ура». Хто придумав — хрін його… Але по тому гу–га, ходять чутки, фріци вже смертників пізнають. Їм же відступати заборонено, тільки вперед. Або куля в груди, або — в спину. У них кулемети за спинами, з наших окопів.

— Падли, — схоже, Балабана це не здивувало. — Тільки не жаль. Не людей вони стріляють. Ті, хто виходять, мусять розуміти, на що підписуються. А Теплий, скажу я тобі, знав навіть більше, ніж треба.

— Ви про що?

— Вийшов зі строю, як положено. Потім, кажуть, до фронту не доїхав. Підірвав, ноги зробив. Цинкують, повоювати навіть трохи встиг. Герой, мать його… Нема різниці, — старий злодій відмахнувся, немов проганяючи свої ж слова. — Все одно форму мусорську вдягнув.

— Солдатську.

— Перевдягатися можна, для маскування, — тепер Балабан говорив із повчальною ноткою. — То по роботі, для справи треба. Тут, Офіцере, розкладка інша. Дійшло до мене таке: з ним іще один чоловік тікав, Костя Капітан. Разом тут, на Вільві, чалилися. Так собі микичу, змовилися вони вдвох піти від самого початку. Ну, втерлися в довіру, понюхали пороху. Під кулі, як розумію, не лізли. Підкроїли час, напали на солдатів. Когось убили, прорвалися в глибокий тил. Чоловік той Теплого й вивів, бо знав місцевість. З–під Курська він, Костик–то. Я його в різних серйозних справах бачив. Не останній фраєр, дядя діловий. А далі доходить сюди сумна звістка: труп Капітана відшукався в Курську. Червоні звідти вже тоді німців вибили…