Чорний замок Ольшанський

— Поїхав кудись. — Адам був страшенно стомлений. — Мо', так і сидить у Вільно. А що не попередив про затримку — тут різне може бути. Не маленький. І не такі ви вже друзі, що й водою не розіллєш.

— Все-таки я єдиний його друг. І не міг він через хворобу колишньої дружини так затриматися. Адже щодня дзвінка чекав. Я страшенно непокоюся, Адаме.

— Гаразд. Якщо вже так, то ось зараз подзвоню Щуці, — ми ж приятелі. Нехай довідається, чи нема кого… непізнаного. І телефон твій дам. Нехай тобі соромно буде, якщо цей… твій… свічник віденський тобі привезе. Ну, бувай, шалапуте. Подзвоню, помолюся богу та й заляжу спати.

… Минуло ще два дні. Десь у четвер чи п'ятницю, може, о четвертій годині ранку, якщо не раніше, задзвонив телефон. Сполоханий спросоння, я схопив трубку.

— Алло! Хилинський від твого імені дзвонив? — пролунав низький голос.

— Так, — насилу пригадуючи, про що йдеться, відповів я. — Космич біля телефону.

— Потрібні твої послуги. Ти не міг би під'їхати для розпізнання?

— Звичайно, — голос у мене сів.

— Машина через десять хвилин буде біля під'їзду.

— Гаразд. Одягаюся і одразу спускаюся вниз.

Тремтячи від перерваного сну, хвилювання й холоду, в повному нерозумінні, що б то могло означати, я спустився сходами у вологий туман, ніби на дно молочного озера. Через якусь хвилину з цього туману виринули веселкові, розмиті плями фар.

У «козлі» було після вулиці жарко від мотора і якось особливо сонно. Три чоловіки, що їхали зі мною, — правильніше, везли мене, — весь час надривно і дуже заразливо позіхали. Пахло бензином, мокрим сукном і ще чимось. Чоловік років п'ятдесяти, що сидів поруч із здоровенним шофером, подав мені теплу і мокру руку. Це й був Андрій Щука. Мав він звичайні риси обличчя, як кажуть, «без особливих прикмет», якби не півдесятка шрамів на шиї і руках. Зрештою, не дуже й помітних. А потиск його завжди подобався: я багато що розумію з потиску.

Лейтенант, який примостився поряд зі мною, приємно почервонів і ткнув мені холоднувату долоню.

— Клепча… Якуб… Іванович… дуже приємно.

Ну, цей був принаймні стійкий. І на тому слава богу.

Машина рвонула з місця, і тільки тут я помітив, що за нею сліпуче моргнули фари другої. Скоса, краєм ока, я побачив, як прилаштовуються до нашого кортежу один мотоцикл… другий.

Почуття було на диво неприємне. Я мало не почав думати, а може, я все-таки зробив у житті щось таке… сам, може, й не думав, а воно з погляду кримінального кодексу… Потім, розізлившись на себе самого, я уявив ще гіршу дурницю: що це я резидент і їду потаємно на зустріч з шефом (боже мій, скільки ж це я надивився поганих кінофільмів!) в якийсь лісовий будинок. На прийом якогось посла це не було схоже: бракувало сонячного світла і почесної варти.

— І от він і каже продавцеві, — Клепча, очевидно, розповідав далі анекдот, — «А чи нема у вас оленячого сідла?» А магазин називається «Дари природи». «Ні, — каже продавець, — є нототенія». Риба тобто. «Ну, а лосина є?» — «Нототенія є». — «Гм, ну, а хоча б домашня ковбаса є?» — «Беріть нототенію, в ній фосфору багато». — «Знаєте що, — каже покупець, — мені не треба, щоб… світилося…»