Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Так, — сказав я.
І тут він зрозумів, що я не жартую. А я, сам не знаючи чому, розповів йому всю цю історію. Звичайно, без прізвищ. Звичайно, змінивши все, що можна було змінити.
— Прикро, — сказав він. — Але що будеш робити. Надалі довідайся про все, перш ніж кидатися, ніби у вир головою. Пристрасність оця наша дурна білоруська! А ти, коли вже так сталося, пропонував їй піти з тобою?
Я відповів, як воно було:
— Нема вже вороття, Адаме Петровичу. Катує вона себе за обман. Що ж робити?
— Мовчати треба, хлопче, — після паузи сказав він. — Можливо, там ще й склеїться, якщо мовчатимете, якщо ніхто нікому. А ти — що ж, відмуч своє. З бідою переспати треба. І не одну ніч. Тоді вона тобі неодмінно зрадить з ким-небудь іншим. Тоді тільки буде легше.
Я не пізнавав його. Звичайно так і сипалися з нього приказки, часто фривольні, а тут сидів переді мною заглиблений у моє горе, суворий навіть чоловік.
Вигляд у мене, мабуть, був страшнуватий, тому що Адам зморщився майже жалісно, крекнув і налив ще по чарці.
— Давай за неї. Все-таки благородства, певно, більше в її душі. Ось за це.
Стежив за мною.
— Та не побивайся ти, дубе. На ось потягни файку. Хоча у вас кишка тонка. Все на сигаретках. Імпортних.
У мене перехопило подих.
— Ну, кинь ти. Ну!.. Ну, кинь! Це ще, Антоне, не горе.
І, видно, вирішив щось, зітхнув.
— А бодай тобі! Ну, гаразд. Щирість за щирість. Портрет бачиш?
— Ну.
— І ніколи не запитав, хто це. Делікатність. Та я тоді, може, сам би тобі не відповів. Тепер скажу. Занадто вже тобі погано. Побиваєшся. А міри людському нещастю не знаєш.
Випив.
— Дружина моя. За професією була артисткою.
Його сухе обличчя ніби обтяглося шкірою на вилицях і обвисло знизу, біля губів. Одразу окреслилися очі під важко навислими повіками.
— Як вважаєш, хто за національністю?
— Не розбираюся я, Адаме Петровичу, в південних типах. Білоруса за версту відрізню, а тут боюся судити.
— А все-таки…
— Грузинка? Вірменка? Таджичка?
— Та ні.
— Молдаванка? Єврейка?
— Ще гірше, — гірко сказав він. — Циганка, брате. Затягнувся.
— От у цьому й була її головна провина. А за провину й кара. І добре, коли перший-ліпший на дорозі яр. Коротшою була б мука… А я в той час був дуже далеко… Не мав змоги вивезти, допомогти… Не міг, не мав права навіть закричати, що ось ви найдорожчу мені людину, наволоч, у таборах, у віспі цій на всій землі, закатували. І син десь загубився… Маю тінь звістки: відбирали дітей нордичного типу. А він білявенький був, у мене. Ти не дивись, що я зараз сивий… Був я білявий. Скоса глянув на портрет.
— Яка вона Грушенька в «Зачарованому мандрівнику», яка Маша в «Живому трупі». Співала — плакали люди. І за це — яр. За все — яр.
Відклав файку.
— З цим… призвичаївся не призвичаївся, а так, притупилося трохи… А от із сином… Чи назад він потрапив, у наш дитячий будинок? А може, і… там. І не виключено, якомусь нашому такому… Грибку доведеться перестрілюватися з ним… Ось як.
Підняв чарку із золотистою рідиною.
— Я тобі це не тому розповів, щоб ти мене пожалів. Я тому, щоб ти себе пожалів. Це, що з тобою, не найстрашніше. Не найостанніше.
Вдячність моя йому була така велика, жаль такий нестерпний (справді, що був мій біль порівняно з його?), що я зрозумів, треба переводити розмову на іншу тему. Але ця інша тема ніяк не приходила до голови. Тому я взяв і трохи розповів йому про страхи Пташинського.
— Ну, це не загадка, — сказав Хилинський. — Трохи — звичайні бариги, яким із законом зв'язатися ніяк не випадає. А більше — хвороба. Це від серця.
— І я так думаю.
В цю хвилину задзвонив телефон. Хилинський вийшов у маленьку спальню, причинив за собою двері, але чути, мабуть, було погано, і він змушений був говорити голосніше, ніж звичайно, і я дещо чув.
— Ікони? І зв'язок з цим? А, чорт би їх побрав з цими девізами!
«Навмисне не каже «валюта». Каже «девізи». Думає, що слова не знаю. Білими нитками шиєш, Адаме Петровичу».
— Зануди. І зброю?.. Чути погано!.. Ясно!.. О першій тридцять? Добре. Буду.
Вийшов знову до мене:
— Став ти причетним, хлопче, до таємниці. А я оце непедагогічно повівся. На повний голос.
— Я, Адаме Петровичу, не з базік. Ви мене не перший рік знаєте. І справи ваші мене не торкаються. У вас своє, у мене своє.
— Образився?
— Образився. А мені хоч би й вік прожити, нічого про них не знаючи. Ні про що я у вас не запитував. Нецікаво, пробачте.