Чорний замок Ольшанський

— Не вистачає двох картин, — глухо сказав я.

— Тоді, значить, про книгу й мови нема, — сказав Клепча. — Мо', й справді, бариги-спекулянти. Не вигоріло, і все. Така історія, розповідали, недавно у Москві була, на вулиці Качалова. Умовляли-умовляли продати — ну, і все закінчилося на цьому. І дзвонили, тероризували потім зі злості: випала здобич із рук… А ось картини — це цікавіше.

— Товаришу полковник, — чоловік у цивільному, що порпався в шухляді, простягнув Щуці аркуш паперу. — Це, либонь, цікавіше за картини.

Щука прочитав і простягнув папір Клепчі. Той пробіг очима, свиснув і подивився на мене. Полковник узяв аркуш і подав його мені. А коли я в свою чергу прочитав те, що було написано, у мене неприємно перехопило подих.

Аркуш був по всій формі складеним і завіреним у нотаріуса заповітом, за яким громадянин Мар'ян Пташинський, на випадок раптової смерті, заповідав усе своє майно другові, громадянинові Антону Космичу, з умовою, щоб означений Космич утримував колишню дружину вищезгаданого Пташинського на весь час її хвороби.

— Що в неї? — спитав Щука.

— Рак, — сказав я. — Лежить у Гомелі.

— Отже, друге значення «на час хвороби» — до смерті, — сказав Клепча.

— Ну, навіщо ж так, — сказав Щука. — Подзвоніть, Клепча, до н» ас, нехай наведуть довідки в Гомелі про стан… як її? про стан Юлії Пташинської.

Не встиг лейтенант покласти трубку, як почувся дзвінок у двері, і серце моє знову впало від неймовірної раптової надії. А потім тупо заболіло, бо це був усього тільки той чоловік, якого бачив з чемоданчиком на березі Романі. Я здогадався, що це, мабуть, медичний експерт.

— Що це ви, Єгоре Панасовичу? — спитав Щука.

— Хотів, щоб скоріше довідалися про висновки розтину, а мені по дорозі, ну і…

— То що виявилося?

— Ніякісіньких слідів не своєї смерті, — сказав низенький рум'яний лікар.

— Що ж його, ангел божий?

— Можливо. У нього два мікро- і один широкий інфаркт.

Розрив серця — ось причина. Мабуть, стояв у човні, і тут сталося. Упав у воду і захлинувся.

— Чому ж він сам поїхав?! — у розпачі крикнув я.

— Його справа, — буркнув Клепча.

— Ясно, що його. І ніколи, ніколи він не берігся! Ніколи!

— Які картини пропали? — спитав Щука.

— Оце й підозріло, — сказав я. — Якби крали, то крали б інші. Оту, оту. Оту. Їм ціни нема. А ті дві — казна-що, тільки що давні. «Христос в Емаусі» німецької школи минулого століття і англійська «Кромвель біля могильної ями Карла І». Цю він у Києві в ЦУМі купив одразу по війні.

— Пам'ятаю я цю картину, — раптом сказав Щука, — довго вона у них на стіні висіла. Пошкоджена трохи внизу. Кромвель у паланкіні сидить.

Я вирячив очі.

— Ну й пам'ять!

— Пам'ять професійна.

— Точно. Продерта була. Він реставрував. Великі дурепи, яскраві. «Кромвель» цей «під Рембрандта наддає». Він їх не цінив.

— То, може, не розібралися? — спитав лікар. — Побачили, що великі, в око впадають, — ну, і взяли.