Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Шофер коротко гмикнув. Щука тільки головою покрутив.
— За такі старі анекдоти за їхньої миропомазаної величності Миколая знаєш, що робили?
— Ну.
— Засилали туди, де козам роги правлять… На Аляску.
— Аляску на той час продали, товаришу полковник, — сказав Клепча.
Полковник на хвилину зам'явся.
— Та я не про того Миколая кажу. Я про першого. Твоєму ж анекдотові гірше.
— А яка ж тоді, Андрію Арсентійовичу, нототенія була?
— Це правда, на превеликий жаль, — не було. Уважний ти чоловік, Клепча, скрупульозний. Дока!
— Треба ж знати, Андрію Арсентійовичу. Інакше помилок наробиш.
— От і добре, — Щука повернувся до мене, але чомусь тільки в профіль. — Розповідайте.
Я розповів. Страшенно мені було не по собі. Я не розбирався ні в тому, що робиться, ні що вони таке говорять, як не розбирався потім ні в деталях розпізнання, ні в тому, хто з них слідчий обласної прокуратури, а хто старший посиленої оперативної групи. Так-сяк ще міг сказати, що оце «провідник службового собаки» — так, здається, це називається, — і тому тільки, що біля нього був собака. В доміно пограти, випити — це так, але все життя я хотів бути — у справах — подалі від людей цієї професії. Тому що це тільки в кепських романах чоловік плеще в долоні й скаче від радості, коли до нього в хату кожний день починає вчащати міліція. На місці слідчого я у таких випадках неодмінно зацікавився б, чого він скаче? Але тоді і роману не було б! Тому що скриньку з доларами обов'язково знайшли, б тут-таки, в клумбі цього веселуна, і не треба було б придивлятися до підозрілої поведінки хлопчика Петі і до того, звідки пенсіонер Синичка бере гроші на щоденні оргії з «модельками».
За склом машини, як на знімку, поступово почали проявлятися крізь туман чорні дерева. Туман плив звідкілясь хвилями, певно, з низини. Машину почало кидати на корінні дерев. Потім вона зупинилася і дерева закінчилися, а перед очима відкрилася велика галявина в хаосі туману, який ворушився над нею.
Ми вийшли, і тільки тут Щука спитав:
— Ну, а головний неспокій?
— Мені здалося, що є дряпини довкола замка.
— Вітю, — звернувся Щука до мотоцикліста. — Одвези Степанця, щоб став біля квартири. Адреса?.. Ось за цією адресою. Одвези і відразу повертайся.
Шум мотоцикла швидко заглух у ватному тумані, і знову стало тихо. Ми йшли по пластах злежаного чорного листя. Я глянув на годинника, але звернув увагу не на час, а на те, як над сукном пальта метушилися мікроскопічні крапельки туману.
Край галявини. Я глянув і раптом побачив біля самих ніг дрібні безшумні сплески, які зрідка лизали пісок, і зрозумів, що це не галявина, а озеро, густо оповите імлою. І одразу все стало на своє місце, і я навіть пізнав те, що довкола. І цю криву берізку з кулеподібним капом-наростом на ній, і, трохи далі, темну тінь човна на приколі, і стовбур чорного дуба біля води. Пізнав озеро Романь, куди ми так часто виїжджали рибалити з Мар'яном. І тоді передчуття якоїсь величезної біди, навіть упевненість у ній, стиснуло моє серце.
З галявини на березі долетіли глухі голоси, випливли тіні. Кілька людських, одна — собача. Біля собаки стояв мовчазний чоловічок із смішним обличчям. На мене поки що ніхто не звертав уваги, і я прилаштувався до нього.
— Космич.
— Старшина Велінець, — сипло сказав він.
— А собака? У-у, соб-бако мій.
— Рам, — і тихо додав — Не раджу.
— Вкусить?
— Не треба.
Полковник пройшов повз нас, і тільки тепер я зрозумів, чому він тримався завжди э правого боку і показував тільки профіль: у нього майже не було правого вуха. Я знав, що це в нього. У сорок п'ятому чи сорок сьомому році потрапив десь під Ошмяною до рук банди Бовбеля. Не дуже веселенька історія. Допитував його заступник, і тільки тому вночі Щуці вдалося втекти. Сам не випустив би.
Клепча сказав би про Щуку: «Старий, погризений, загартований у битвах вовк».
— До нас він звик. А ви — свіжий чоловік. Але це не сором. Це щоб звикли.
Я здивувався, що старшина помітив і це, а не помітив, що ми на «ти». Але тут від купки людей долетіли голоси, і я пізнав їх: глухий голос лісника і дзвінкі дисканти двох дітей.
— Хата моя тут… на березі… Ну, приїхав…
— Він часто тут ловить, дядьку.
— А мені що? Діти ходять до школи… — Глухий в тумані голос.