Чорний замок Ольшанський

Минуло ще чотири дні. Настав квітень. Купи снігу, відкинуті взимку машинами під дерева, стали зовсім малі, брудні й ніздрюваті. І ще сніг падав двічі й щоразу чергувався з дощем, який з'їдав його на очах. Усе частіше прозоро, по-весняному, синіло небо. У затишку, з сонячного боку дворів, було вже зовсім сухо. І все-таки весна наступала, ніби озираючись, часто поступаючись мжичці, холодові й сльоті.

За ці дні я кілька разів дзвонив Мар'янові. Відповіді не було. На четвертий день я не витримав і поїхав до нього на квартиру. Навіть собаки не відповіли гавкотом на мій дзвінок. Квартира мовчала, нічого дивного в цьому не було. Ідучи кудись, Мар'ян завжди заводив собак до якихось сусідів.

Наша спільна підозріливість останніх днів зробила те, що я навіть оглянув замок. Мені здалося, що біля нього обдряпана фарба. Але так буває завжди, коли людина в темряві спробує потрапити ключем у щілину.

Сварлива літня вахтерка, яку ми — нехай простить нам бог — називали іноді «цербером», іноді «цензором Феоктистовим», — на моє запитання відповіла досить різко.

— Я йому, серденько, не нянька. Не бачу. Поїхав кудись. Вранці прибираю. Під'їзд мию, першу площадку сходів, щоб у бруді не сидіти. Потім тут сиджу цілий день. Увечері Саня приходить. І він не бачив. Собаки? Одвів, напевне, як завжди… Що ж, що не бачили. Он там чорний хід у двір. Там часом і я не помічу, як приходять чи виходять.

Я побрів додому, не знаючи що й думати. Який біс міг затримати його у Вільно? Знайшов щось в архіві? То міг би і дзенькнути.

Не в дуже доброму настрої зайшов я у свій двір і побачив Хосе-Марію Лигоновського, який порпався в квітнику під нашими вікнами. Живопліт довкола квітника в одному місці порідшав, і лікар саме висаджував на те місце якісь кущики. Мідне обличчя від повітря й праці було з глибоким рум'янцем. Капелюх лежав на лаві, і всьому двору видно було хвилясту гриву сріблястого чуба.

— Історикові-детективу особистий привіт! — сказав він.

— Кондотьєру від психології — взаємно, — буркнув я.

Він притоптав землю довкола пересаджених стеблин, відкрутив поливний кран, помив руки і, витираючи їх носовиком — по-лікарському, палець за пальцем, — бадьоро сказав:

— Закуримо, сусіде.

Тут, у затишку, навіть пригрівало. Ми сіли на лаву, я розкрив пачку і почастував його. Він стежив за цим процесом пильними сірими очима.

— Слухайте, — раптом сказав він, — у вас часом серед родичів не було людей… ну, з певними відхиленнями в психіці?

Пізніше, коли я, на свій жах, зрозумів, що зі мною справді щось негаразд, я часто згадував цю першу розмову і те, що помітило все це досвідчене око всіма знаного психіатра. Помітило ще тоді, коли навіть я не помітив нічого. А тоді я тільки зареготав.

— Та ні! Здорові всі були, як бики.

— То й добре, — він з помітною полегкістю затягнувся, — отже, це просто психіка холостяка. Те, що і в мене. І в Хилинського. В усіх таких.