Чорний замок Ольшанський

… Мокрий сніг ляпав нам в обличчя, коли ми вийшли на бульвар, і вона спіймала таксі, і все стояла біля нього і дивилася мені в очі.

— Ну, бувай, — зрештою ніби од себе відірвала вона. — Колись у таких випадках треба перехрестити було. А тепер…

Вона припала до моїх губів холодними мокрими губами і, коли вони потепліли, з силою відірвалася.

— Бувай. Бог з тобою. Пробач.

Грюкнули дверцята таксі. Останній раз махнула за склом рука в білій рукавичці. Потім машина рвонула, обляпавши мої ноги мокрим коричневим снігом.

… Усе в мені плакало, і не стільки від кохання, скільки від втрати. Невідомо чому я зайшов до кафе «Космос», випив там біля стойки чарку коньяку, потім пішов блукати вулицями, намацав у кишені пом'ятий конверт листа до батька і кинув його в скриньку, довго сидів на мокрій лаві й безцільно дивився на веселкові плями ліхтарів у чорному обледенілому гіллі. Потім знову випив біля стойки. Цього разу вина.

… Важче за смерть було вертатися до пустої квартири, яка ще пахла нею. І тому я, сам не знаючи як, натиснув дзвінок на дверях Хилинського.

Він одчинив мені двері, обвів очима, трохи злякався.

— Заходь, — сказав він. — Вип'єш чого-небудь? Ну, звичайно, вип'єш. Скидай пальто. Я зараз.

Як Мар'яна виживали з кімнати статуї та ікони, так «полковника» (а може, він і не «полковник» був, а справді «Абель у відставці», чорт його зав'яже людські язики) виживали з кімнати книжки. Два тільки невеличких простінки були вільні од них. Перед одним стояв на столику епідіаскоп (Хилинський захоплювався знімками на слайди, здобував якимсь дивом німецьку плівку «орваколор» і цей простінок використовував, щоб демонструвати самому собі зняте). Зараз біля столика з епідіаскопом лежали пластмасові рамки, ножиці, валявся дешевий діаскоп, зміями скрутилися плівки. Усе просто на підлозі, на килимі.

В другому простінку, над тахтою, висів портрет в овальній рамі. Писаний під стару манеру, навіть полакований. Портрет, подертий біля нижнього закруглення рами; рвану рану хтось грубувато зашив і по-аматорському зафарбував. На портреті жінка в чорній з червоним сукні. І сама чорнява, виразно південний тип.

Завжди, коли я заходив до Хилинського, мене дивував цей портрет. Ніколи мені ще не доводилося бачити таке велике жіноче обличчя. І таке вродливе водночас. Очей не відірвеш. І напіввідкритий рот, і гордий ніс, і чоло, і вся ця ніжно-гоноровита, досконала постава.

Хилинський підкотив столик на коліщатах, перевантажив з нього на другий, круглий, склянки, почату пляшку віньяку, лимон, пресований у ковбаску грузинський інжир.

— Ну, вдаримо лихом об землю.

Випили.

— Так що з тобою нарешті, хлопче? Ректора під три чорти послав? Га?

— Ні. А варто було б.

— Каліку набив? В дочку архієрея закохався?

— Яка ж у архієрея дочка?

— Ну ще що? Троцького на лекції випадково процитував?

Я мовчав.

— Ага. Помилково зайшов до однотипної з твоєю квартири, молока випив і, думаючи, що дома, провів час із чужою жінкою, як зі своєю. Світла не хотів умикати. А все — однотипне.