Чорний замок Ольшанський

Багато разів за життя я читав Євангеліє, одну з кращих (якщо не найкращу) з історій, вигаданих людством за все своє існування. Приємно мені було читати його й зараз, думаючи над окремими місцями, уявляти. І все-таки не так приємно, як раніше. Тому що, хоч я й читав мало не по складах, — шукав я все-таки інше. Так для людини, яка раптом помітила перший гриб, одразу перестає існувати зелена співуча крага розкішного літнього лісу.

Так і я йшов, уткнувшись носом у землю. Без ніякої користі, окрім моральної. Та й та була іншого гатунку, тому що я стежив, а не думав.

Часом з'являлася думка, що ховати щось у такому тексті блюзнірство, а вже для середньовічної людини (якщо тільки ховала вона) — не просто блюзнірство, а блюзнірство, яке межує з єрессю, із загибеллю тіла і безсмертної душі. І, якщо це так, то таємниця має бути страшенно важливою, або… або та людина не повинна була вірити ані в бога, ані в чорта, ані в тогочасний закон.

Я прочитав усі чотири Євангелія і діяння апостолів, і їхні послання, починаючи від послання Іакова і кінчаючи посланням до євреїв. Лишився тільки Апокаліпсис Іоанна Богослова та недоречно приліплений до нього Статут, теж із «посланнями», тільки вже світських володарів.

Нічого! Хоча б тінь якогось сліду, якоїсь загадки!

Зрештою я почав думати, що з цим текстом ми помилилися. І, найгірше, до тієї самої думки схилявся і Мар'ян За ці дні він разів зо два заходив до мене, і ми до болю в очах, тупо вдивлялися в тексти, перевертали під черепами гіпотези, і все це тільки для того, щоб одразу зарізати їх. Єдине, в чому ми «посунулися» вперед, був справжній акт про зникнення дружини Ольшанського, надрукований в «Актах, виданих археографічною комісією…».

— А що нам це дасть? — спитав я.

— А може…

— Рибу нам з тобою ловити, а не шукати.

— Половимо. Ось-ось уже. Навіть на озерах крига майже зійшла.

І ми знову до очманіння сиділи над книгою й копією, і Мар'ян бурчав:

— Холмси, теж мені ще… Пінкертони… Картери… Станкевичі… Мегре.

Тієї гнилої, сльотавої березневої п'ятниці — було це, здається, двадцять дев'ятого березня — ми також ні до чого не додумалися.

— Пророк Наум і той би не додумався, — плюнув нарешті Пташинський.

— Ну-ну. Невже ми вдвох дурніші за одного.

Я пішов провести його. На душі від власної безпорадності було нудно.

— Як цуценята сліпі, — сказав Мар'ян.

Попереду спускався сходами цікавий молодик, сусід Лигоновського. І цього разу в його руках було відро із сміттям. Де він його бере?

— Отаке сміття в наших головах. Викинеш — і зостанеться пуста череп'яна макітра.

— А мо', й справді треба все викинути і почати спочатку, — сказав я. — Може, справа не в тексті? Може, вискоблено щось? Може, суть не в змісті, а у відрі? В самому існуванні речі?

— Треба буде подивитися. Завтра ж.

Ми зупинилися біля тютюнового кіоска. Я купив пачку «БТ», Мар'ян винувато всміхнувся і попросив пачку «Шипки».